Жахливі дні.
Просто жахливі.
Я не можу точно сказати, коли останнім часом простір навколо був настільки просочений болем, настільки захлинався від сліз… мабуть, у 2022-му? Хоча які взагалі можливі порівняння, якщо мова йде про війну, кожен день якої - нічний кошмар, який не мав права здійснитися…

Певний час тому я собі заборонила писати про те, що відбувається в Україні. Підспудно я давно відчувала такий собі когнітивний конфлікт від того, що я не є прямим безпосереднім свідком подій у їх епіцентрі, але це було таке несформоване, невизначене відчуття, яке визрівало дуже поступово, дуже глибоко, десь на дні підсвідомості. І тільки пост мого друга, короткий зміст якого можна передати як: «вы, все те, кто сейчас не в Украине и кто нам в постиках рассказывает о том, что тут происходит - заткнитесь, пожалуйста» якось торкнувся мене настільки суттєво, що все стало на свої місця.

Це не було новою свіжою думкою. Це було відчуття, якому нарешті знайшлися слова. Ось ніби всередині давно існувала непроявлена ​​фотоплівка - я розуміла, що на ній є зображення, але ніяк не могла його розглянути, і тільки ось це відверте «заткнитесь» виявилося своєрідним проявником. Зображення нарешті стало настільки чітким, що навіть я зрозуміла - цей текст, насправді адресований не мені, - він і для мене також. Можливо, навіть в першу чергу для мене.

І я «заткнулась».
Це було нелегке рішення, тому що насправді це і моє життя також, як би дивно це не виглядало для людей, які зараз знаходяться всередині країни. Але, мабуть, у даному випадку існують якісь непрописані етичні норми, які краще не порушувати, щоб ще більш не травмувати всіх навколо і особливо людей, які мають не декілька, а одну-єдину реальність - біжать в укриття в ночі і намагаються якось зібрати себе до купи вдень. І мені здалося, що якщо я можу зробити хоча б таку малість, як промовчати і не травмувати їх додатково, то хто я така, щоб це їх бажання проігнорувати?

Але зараз я не про це. Я про вчорашню світлину, яку, нажаль, бачив кожен з нас.

І я вам чесно скажу - вона вже добу стоїть в мене перед очима. І навряд чи я зможу її забути, так само як я ніколи не забуду фото від 1 вересня 2024 року 16-річної дівчинки на лавочці бульвара Юрʼєва у Харкові, яка мала тільки півголови - другу половину знесло уламком КАБа.

Звісно, краще б я їх ніколи в житті не бачила.

Але… весь ранок сьогодні читаю баталії навколо того, чи варто взагалі публікувати такі фотографії. І якось так мені здалося, що більшість тих, хто категорично проти, вони як раз знаходяться всередині країни і всередині жаху.
І цілком логічно аргументують свою позицію тим, що такі репортажі ніяк не відрізняються від морального зґвалтування. І що люди, зображені на фото, точніше їх мертві розтерзанні та понівечені тіла - це останнє, на що їх рідні хотіли б дивитися десь між рекламними обʼявами і чемпіонатом світу по футболу.

Але серед таких коментарів є інші, насамперед від наших біженців, яким кожного дня хтось задає питання накшталт: ну що, як там вам ваша війна, вже закінчується? І це коментарі менш категоричні (бо з моральної точки зору позиція значно слабкіша), але сповнені безвихіддю - тому що як тоді довести всім навколо чорне пекло того, що відбувається у нас насправді, люди не розуміють. Бо гірка правда у тому, що українські новини в реальності іноземців зараз не те що не на першому місці, а навіть не у ТОП-10.
Давно приїлося, перестало вражати, більшість переключили канали свідомості і пішли далі жити своє життя.

Звісно, можна перестати писати. Можна перестати доводити злочини росіян за допомогою фіксації фотофактів - бо це справді моторошно, жахливо, неетично по відношенню до загиблих… і просто не по-людськи.
Але тоді нам всім доведеться перестати заплющувати очі і прийняти факт того, що світ за межами України у своій абсолютній більшості не розуміє жахіття того, що відбувається. Частково і завдяки нам, бо ми в значному ступені нормалізували війну.