Присвята другуВажко знайти слова, щоб вмістити в них ступінь болю.Людина з великої літери. Особистість, рівні якій у нас, певно, нема. Лідер хуліганського руху ДИНАМО нашого покоління — покоління, в якому вистачало яскравих постатей; покоління, яке відродило двіж і кинуло виклик блядоті, з якою зараз іде війна.При тобі стались майже всі епохальні події в житті руху тих часів. При тобі і з тобою — у керма. Масштаби цієї втрати ми зможемо оцінити тільки з плином часу. А поки — тільки нестерпний біль і флешбеки довжиною у двадцять років.Пам’ятаю, як ми з тобою познайомились. Україна — Данія. Гол. Фаєра, дими. На сектор влітає «Беркут», у них летять вирвані стільці. Продовження — на платформі метро: пакують, стою вже за ґратами. Заводять тіпа, а в нього моя сумка на шиї. Підходжу, знімаю, вішаю собі, тягну руку: «Саша». Підіймає голову, уважно дивиться, тягне руку: «Льоша».30 березня 2005 року.Безліч історій, подій, подорожей… Уся Україна, пів Європи. Стільки всього, що можна було б написати роман або зняти фільм у стилі Тарантіно. Ми жили своє найкраще життя.Ти час від часу пропадав, інколи надовго… Майже одночасно «впаялись» по-серйозному: ти — в подорож, я — у схватку з судовою системою.8 ранку, дзвінок із незнайомого номера: «Привіт, ти вдома?» На автоматі відповідаю: «Так». — «Я зараз заїду». — «Ок». Кладу трубку, і перша думка: «Блть, а хто це був?»* Розумію, що свої, але не можу згадати, хто саме, бо вже забув навіть голос. Лежу… і тут мозок відстрілює: «Льоша!» Дзвоню сам: «А ти куди їдеш?» — «Як куди? До тебе, на Бальзака». — «Льоша, три роки пройшло, я вже там не живу!». Кілька годин бродили з широкими посмішками на обличчях.Згадую, як закинув тобі одну тему, а ти у відповідь: «Це треба займатись, а в мене нема часу». У цьому був весь ти. «Треба займатись…». Якщо щось робив — то пірнав з головою і розбирав тему на молекули: спорт, ОФ, війна.Ми часто сперечалися, інколи бувало, що ти мене вичитував, я трохи ображався. Але з часом прийшло усвідомлення, що це був прояв особистої довіри. Небайдужості.Пам’ятаю кожну мить останньої зустрічі. Дякую богам, що дали наговоритися наостанок.Зносить дах від розуміння, що дзвінка з незнайомого номера більше не буде — як і знайомої до болю фрази: «Привіт, ти де, я зараз під’їду».