​​"20-21 жовтня 1914<...> Ми йдемо пліч-о-пліч, не промовляючи ні слова. На горизонті ще проглядається слабке світло. Плато чорніє, простягаючись у нескінченність.«Дивись!» — каже мені Раво.Він поклав руку мені на плече, і його витягнута рука вказує мені на високий силует хреста, що стоїть поруч із нами на краю канави: той, що охороняє могилу артилеристів.Ми зупинились. Приглушеним голосом він каже:«Ще один!… Там, у полі, ледь зійшовши з дороги, натрапляєш на них на кожному кроці. Не наважуєшся йти, ні вперед, ні назад. Щойно, у наступаючій ночі, був момент, коли мені здалось, що поверхня поля ворушиться… Ходімо звідси».Ми продовжуємо наш шлях, прискорюючи кроки, щоб швидше втекти від тривоги, що стискає нам серця. У глибині ще світлого неба перші зірки, що з’явились, вже яскраво мерехтять.«Ти коли-небудь замислювався про інших загиблих, про тих, кого ми не знали, про всіх загиблих з інших полків? Тільки наш полк залишив за собою сотні трупів. Скрізь, де ми проходили, за нами з’являлися маленькі хрестики, дві гілки з причепленим червоним кепі. Ми навіть не знали, скільки їх залишаємо: ми йшли… І в той самий час йшли інші полки, сотні полків, кожен з яких залишав за собою сотні й сотні загиблих. Уявляєш собі це? Цю безліч? Навіть уявити собі не наважуєшся… А ще є всі ті, кого візки трясли по дорогах, кровоточили на своїх солом'яних підстилках, ті, кого фургони з червоним хрестом везли до всіх міст Франції, мертвих з карет швидкої допомоги та мертвих з лікарень. Знову хрести, натовпи хрестів, щільно вишикуваних у військових кладовищах.»Голос, що ще хвилину тому був стриманим, з кожною миттю ставав сильнішим, а потім знову згасав: «Але я передбачаю, — сказав він, — лихо, ще гірше, ніж ці масові вбивства… Можливо, про цих бідолах дуже швидко забудуть… Замовкни, послухай: вони будуть першими загиблими, тими з 14-го. А буде ще стільки інших! І на цих купах трупів буде видно лише останніх полеглих, а не скелети, що лежатимуть під ними… Хто знає? Оскільки війна, безперечно, чіпляється за світ, як ракова пухлина, хто знає, чи не настане час, коли світ звикне жити з цією бруднотою на собі? Все буде йти своєю чергою, розумієш, війна стане терпимою, прийнятною. І буде нормальним ходом речей, що молодих людей відправлятимуть на смерть.»Він замовкає. Ми входимо в ліс. Я ледь розрізняю його силует.«Моя біда, бачиш, в тому, що я трохи раніше за багатьох інших зрозумів, що ця війна триватиме і триватиме… Це вразило мене як удар, настільки жорстокий, що я відразу ж був розбитий… Але це мине. Я оговтаюся.»"//Моріс Женевуа, "Ми з 14-го" (Maurice Genevoix, Ceux de 14)// #книги #ПСВ #війна