spoiler runner

Ну що ж дібрався і я до «Обсесії» і мабуть тепер можна впевнено говорити, що в мейнстрімному кіно горор зараз – головний жанр. Далі будуть легкі спойлери до фільму.Памʼятаєте в діснеївському «Аладдіні» Джині каже головному герою, що він виконає будь-яке бажання, але є три виключення: він не може вбивати, не може воскрішати та не може змусити когось закохатись в іншу людину. От на останньому виключенні і побудована «Обсесія», коли юнак Беар загадує бажання, щоб його колега Нікі покохала його більше за все на світі. Що ж, бійся своїх бажань, як кажуть.Враховуючи мізерний бюджет стрічки дійсно вражає, як 26 річному режисеру Каррі Баркеру вдається не просто зробити класний жанровий фільм, а й потрапити в нерв покоління, і показати всю цю історію з дуже гідним саспенсом. В фільмі було декілька сцен, де я буквально знав, що зараз станеться, але від цього вони не стали менш лякаючими – якщо Баркер навчався саспенсу в Гічкока, то студент із нього, як мінімум, дуже уважний.Цікаво й те, що фільму вдається лякати на декількох рівнях. З одного боку вищезгаданий саспенс працює на відмінно, а з іншого стрічка Баркера працює лякаюче і на жіночу, і на чоловічу аудиторію. Беар, головний герой, тут виступає як типовий персонаж трагедії, бажання якого стають причинами подальших страждань. Нікі ж навпаки стає жертвою чужих бажань, і хоч саме вона стає основним джерелом горору, насправді саме їй співпереживаєш найбільше, адже вона опиняється в найстрашнішому кошмарі, де ти фактично втрачаєш власну свободу волі.Не скажу, що «Обсесія» ідеальне кіно, але враховуючи бюджет менше мільйону доларів, Баркер працює з тим що є. Хоча можливо подібна бюджетність навпаки йде в плюс стрічці, бо робить її приземленішою, а від того більш впізнаваною та лякаючою. Вражає, що головними фільмами останніх пару місяців стали горори дебютантів з ютубу: і «Обсесія», і «Залаштунки» при скромних бюджетах показують просто карколомні результати в бокс-офісі і є дзвіночками для голлівудських студій, що пора як мінімум подумати над тим, що високобюджетне кіно більше не є синонімом успіху. Більше того ситуація починає нагадувати кінець студійної системи в Голлівуді 60-х та початок Нового Голлівуду, коли глядачі втомилися від нескінченних довжелезних пеплумів з величезними бюджетами та довжелезним хронометражем на користь дешевших, але приземленіших фільмів, які говорять на болючі та знайомі для глядача теми. Не берусь стверджувати, що прямо зараз відбувається якийсь перелом в Голлівуді, але ж ви й самі бачите, що останніми роками саме горрор став центральним та успішним жанром в мейнстрімному кінематографі.

Глянув днями «Red Rock West» або «На захід від Ред Року» з Ніколасом Кейджем, Деннісом Гоппером та Ларою Флін Бойл і прям отримав задоволення.За сюжетом бродяга Майкл подорожує з міста до міста в пошуках роботи після звільнення з морської піхоти. Так він прибуває в маленьке містечко Ред Рок де придорожньому барі знайомиться із власником Вейном, який вирішує замовити головному герою свою дружину. Звісно і Вейн виявиться не таким простим, і його дружина, і по дорозі ще зʼявиться ветеран Вʼєтнаму Лайл, який також внесе свою долю хаосу в події стрічки.Що найприкольніше в фільмі «На захід від Ред Року» так це поєднання неонуару із неовестерном, бо сюжет тут типово нуарний, але сам сетинг типово вестерновий. І при цьому у стрічки є навіть трохи лінчіанських вайбів, бо головне тріо так чи інакше знімались у Лінча, але й без них фільм показує ту саму глибинку чи міжміський простір, який часто можна бачити в Девіда.Це кіно, насправді, справжній «hidden gem» ранніх девʼяностих, хоч свого часу він і не окупився. Тут насправді багато за що можна зачепитись, бо і Кейдж, і Гоппер, і Бойл видають дуже знакові перформанси; і насправді прикольна неонуарна історія, яка можливо десь і вгадується, але все одно може пару разів здивувати; також у фільма доволі бадьорий темпоритм і класний вестерновий антураж.Так що дуже рекомендую, якщо не бачили, запульніть собі хоча б до вотчліста – можливо згодиться під настрій чи наступний Noirvember.

А ще вчора глянув «На драйві» – такий собі мікс «Челенжерсів» та «Форсажу». З одного боку це кіно радує певною щирістю і доволі адекватним вплетеним контекстом війни в сюжет. З іншого гра акторів часом відверто просідає до рівня телемила, та до сценарію є питання, бо місцями написано все, як мінімум, просто дивно. Історія ця взагалі про харківських підлітків (і Харкова в фільмі багато), які в зруйнованому росіянами тц знаходять на паркінгу і місце, щоб поганяти і тачки, для того, щоб це зробити. Все це вони стрімлять в інтернет і, звісно, такі перегони одразу стають популярними, що вони будуть плани про те, щоб випустити власний мемкоїн, і на цьому розжитись грошима. А ну і паралельно ще розгортається любовний трикутник, де двоє пацанів западають на професійну гонщицю. Тут, звісно, слід згадати, що фільм не гидує продактплейсментом від банків до телеграм каналу труха. І десь продактплейсмент навіть не крінжовий (навіть не вірю, що пишу таке на цьому каналі), бо коли перегони головних героїв стають успішними, звісно зʼявляються спонсори. Але іноді він все одно заходить на територію наших крінжкомедій, і реклама трухи як раз в цей степ.Але якщо закрити очі на продактплейсмент, проблема у стрічки в тому, що вона ну пиздець яка нереалістична. І справа не в тому, що зумер підліток не може наваритись на крипті, а в тому що в фільмі занадто багато всього і самі підлітки настільки цілеспрямовані, що навіть коучі успішного успіху їм мають позаздрити. При цьому в більш тихі, вайбові моменти фільм реально дихає. Оці от підліткові мелодрами показані доволі непогано. Але замість того щоб надихнутись «Американськими Графіті» автори стрічки надихаються «Форсажем». І насправді трохи абідно за це кіно, бо підлітковий вайб намацаний наче вірно, ще й з контекстом війни навколо, але все перекреслює дуже нереалістичний сюжет.

Оце наткнувся на цю очевидно шішну картинку як альтернативу пам'ятнику Булгакову і подумав, що це було б ідеально.Ви запитаєте ну а чого саме Лінч і яке він має відношення до Києва?Ну по-перше, Лінч — геній, і чого б не вшанувати його? По-друге, Україну Девід підтримував та й в Києві бував (двічі), тож от вам і формальний привід. По-третє, це був би ще й красивий концептуальний жест — Андріївський сполучає верхнє місто з Подолом, нижнім містом, яке завжди славилось містикою, відьмами, чаклунством. А ще район, як не крути, з мистецьким колоритом. З особистого досвіду можу сказати, що саме на Подолі в Києві можна зустріти найбільш чудернацьких, лінчіанських персонажів. І от тут Лінч міг би бути чудовим монументом, який зустрічав би киян та туристів, що спускаються в нижнє місто, повне містики, мистецтва, сюрреалізму та контрастів. Ну і ви просто уявіть собі картинку: осінній Андріївський, вечоріє, листя потихеньку починають опадати на бруківку, а повітрі стоїть густий туман, який освітлюють вуличні ліхтарі. Ви спускаєтесь на Поділ, а десь вдалині вуличний музикант на синтезаторі грає легендарну вступну тему Твін Піксу від Анжело Бадаламенті ну чи вона просто грає у вас в навушниках, і от ви в цій атмосфері зустрічаєте монумент Девіду Лінчу. Якщо ви курите, то це ідеальний момент, щоб дістати цигарку (ні в якому разі не айкос чи елктродудку) і смачно затягнутись поряд із режисером. А після цього вас зустріне містично-бентежний світ Подолу з диваками, купою кабаків, хитрих двориків та кінотеатром Жовтень, де, можливо, як раз покажуть в ретроспективі один з фільмів Девіда, після перегляду якого ви замкнете символічне коло.

Цього тижня в тредсах і твітерах віруситься стрічка "Спочатку дами", тож звісно я пішов дивитись, що воно там таке.А історія це про Деніела — "альфача" та одного з керівників рекламної агенції, який є стереотипним мізогіном, і якому необхідно підвищити якусь жінку до керівної посади (бо він сам про це набрехав). Вибір падає на Алекс, яка пропрацювала в компанії 20 років, однак її постійно ігнорять, і підвищення нічого не змінює. В результаті після скандалу вона звільняється, а Деніел, переслідуючи її, врізається в стовп і опиняється в іншому всесвіті, де всім керують жінки. Тобто це класична історія перевиховання, де поганий мужик має зрозуміти наскільки страждають в реальному світі жінки. Ну і разом з цим показати якусь кількість гегів на тему. Хоч, насправді, гег в фільмі лише один, просто повторюється в різних варіаціях, а суть його приблизно така: а що якби жінки вели себе так само гидко як чоловіки? І на цьому все. Замість білизни для жінок "Вікторія Сікрет" білизна для чоловіків "Вікторс Сікрет". Замість "Дона Кіхота" — "Донна Кіхот". Замість еротичних журналів з напівоголеними жінками, те саме з чоловіками. І так далі. Повне віддзеркалення без рефлексії взагалі. Я не скажу, що сама ідея якась погана, але ось цей один жарт стрічки дуже швидко набридає, а далі виявляється, що окрім нього стрічка хіба що може запропонувати класичний ромкомовий сюжет. Воно б ще спрацювало, якби це був короткий метр, але в нинішній формі десь через півгодини просто з'являється бажання, щоб це кіно скоріше закінчилось. Знаю, що "Спочатку дами" засновані на подібному французькому фільмі "Je ne suis pas un homme facile" (і є підозра, що він цікавіший), бо ця стрічка так і не показує всі можливості свого концепту. Я вже десь ближче до фіналу подумав, що наскільки б фільм міг би бути кращим, якби в цей паралельний світ потрапив не тільки герой Саши Барона Коена, але й героїня Розамунд Пайк — конфлікт між героями виникав би набагато цікавіший, бо ми бачили б різні траєкторії персонажів, де один втрачав би своє владне положення і пристосовувався іншої ролі, а інша навпаки отримувала б владу та вплив. А далі навколо цього конфлікту можна будувати найрізноманітніші комедійні ситуації.Але загалом дуже нудне і поверхневе кіно, і, чесно, не розумію нащо його дивитись, якщо Ґрета Ґервіґ вже зняла не так давно фільм "Барбі", який по всім параметрам кращий за "Спочатку дами".

Вчора завершились "Хлопаки" і, як на мене, завершились нехай і очевидно, але нормально, попри те, що в інтернеті стосовно фіналу тони скиглення. "Хлопаки" ніколи не були прям дуже серйозним серіалом, і в ньому було багато сатири не тільки і не стільки про супергероїку, але і про сучасну американську культуру з її фокусом на зірках, одержимістю популярністю та безпринципністю корпорацій. В серіалі завжди було багато ідіотських, часом відверто огидних моментів, а сам сюжет не був логічним. От, наприклад, є ниття, що мол Хоумлендер не вбивав Біллі Бутчера та інших членів команди хлопаків в останньому сезоні — так він цього і в попередніх сезонах не робив, хоча можливостей було предостатньо. Так і що в цьому сенсі змінилось? Та нічого. Мене якось дійсно смішить факт, що від "Хлопаків" очікувався фінал рівня престижної драми а-ля "Сопрано" чи "Спадкоємців". Потрібно дякувати, що не вийшло фіналу "Гри Престолів" (але це складно перевершити).Сам сезон, звісно, вийшов неідеальним, і я не буду казати, що прям все вдалось. Деякі сюжетні лінії, як от вся історія із Солджер Боєм, вийшли безглуздими або доданими аби було (привіт персонажам "Гену V"). Та і в цілому враження, що серіал вийшов на свій пік десь в третьому сезоні, а ближче до фіналу просто видихся.Але слід віддати належне шоуранеру Еріку Кріпке належне за відчуття моменту — якщо в перших сезонах "Хлопаки" дійсно відчувались як гіперболізована сатира, то в 2026 серіал почав програвати реальності в абсурдності. Найкращий приклад, це увесь сюжет нового сезону про те, як Хоумлендер отримав феєричне одкровення про те, що йому треба стати богом. І от в серіалі показують пости в медіа, де Хоумлендер постає в образі Спасителя і Бога, а буквально за тиждень-два до того Донні Трапм постить себе в образі Ісуса. Або ж коли в серіалі засвітили золоту статую Хоумлендера, а до виходу цього епізоду в реальності вже з'явилась золота статуя Трампа. Звісно, Кріпке і не приховував, що Донні був основним джерелом натхнення для образу Хоумлендера, але дійсно забавно, як реальність шоуранера обігнала.В чому "Хлопакам" не було рівних так це в кількості мемів, які він генерував, і тут автори вже не втримались і навіть підморгнули фанатам — Хоумлендер прямо таки роздратований кількістю мемів про нього і хоче їх всіх забанити. А ще в новому сезоні не забули і про російсько-українську війну — тут вам і Солджер Бой, що жме руку хуйлу, і невдоволення віцепрезидентки Ешлі впертими українцями, що "не хочуть здаватись". І тут Еріку Кріпке хочеться подякувати, бо потроллив американську вату він прямо таки дуже добре.А сам серіал, насправді, все ж таки притримався однієї простої ідеї, яка була в ньому закладена від початку — попри всі обставини не втрачати моральний компас, не плутати чорне з білим, і що навіть якщо ти встиг натворити якоїсь дичини, ніколи не пізно виправитись. Власне, це серіал показував, і цим завершився. Врешті-решт, це також і прямолінійне висловлювання проти диктатури та авторитаризму, і про те, що навіть найбільш могутнього, самозакоханого диктатора все одно можна спинити. Українцям, думаю, як нікому не потрібно пояснювати привабливість цієї фантазії.

Я тут подивився значить чергову вітчизняну комедію «Коли ти розлучишся?» і, знаєте, можу сказати що це новий рівень для української крінжкомедії, бо цей фільм фактично є аналогом терміну нейрослоп.І, до речі, доволі буквально, бо ця комедія реально починається з всратого ШІшного відеоряду, а те що відбувається далі здається, що взагалі писав чатджипіті під якимись важкими наркотиками. Фільм рандомний в плані сюжету, реально дуже непередбачуваний, але це не комплімент взагалі. В фіналі фільм взагалі заходить на територію «Місії Неможливої» із змінами обличчя, але тут це зроблено настільки божевільно і всрато, що я який час не міг в це повірити.Загалом сюжет тут відверто ідіотський – Цимбалюк і Хижняк одружуються (імена їх персонажів немає сенсу запамʼятовувати), але в останній найбільш відповідальний момент Цимбалюк розчиняється в повітрі і наречена Хижняк сильно ображається, та йде в розніс. Після цього дія переноситься з Одеси в Болгарію, а вже там починається блядський цирк з конями, яхтами, шпигунами, попсовими піснями і фірмовим для українських крінжкомедій гімняним продактплейсментом.Окремо варто відзначити кількість жартів та згадок шоу «Холостяк» – тут автори максимально спробували витиснути все з історії Цимбалюка на «Холостяку». І якщо ви будете пити чарку міцного при кожній згадці цього, то десь до кінця фільму будете в дрова.Коротше, еволюціонує наша крінжкомедія, ще от тільки тільки вона стояла на плечах колишніх квнщиків, а от вже доросла до того, щоб стати нейрослопом. Сподіваюсь, наступний фільм буде називатись «Коли ти заплатиш аліменти», і він вже повністю буде згенерований ШІ, бо ну а шо, тут і так ніхто не напрягався майже, так навіщо взагалі тягнути до виробництва живих людей.

Якщо дивились цього тижня новий епізод «Ейфорії», то побачили там гігантську Сідні Свіні, яка приходить «в гості» до свого підписника на онліфансі. Так от це ж очевидний омаж на стрічку «Атака 50 футової жінки» 1958 року, який я вчора і вирішив глянути.Фільм – це така типова наївна фантастика категорії Б з пʼятдесятих, і не те щоб сильно божевільна. Але сам сюжет доволі забавний, бо закручений він навколо таких явищ як страх супутників (в 1957 совєтський союз як раз перший запустив) і розлучення.Сюжет взагалі такий: багата жінка Ненсі Арчер переживає складнощі у шлюбі зі своїм чоловіком, адже той зраджує їй з новою коханкою. Якось на дорозі Ненсі зустрічає яскраву летючу сферу, що опромінює її, в результаті чого вона перетворюється на велетку. Чоловік же увесь час гуляє з коханкою і сподівається, що дружина склеїть ласти, щоб отримати в спадок маєток вартістю 50 мільйонів доларів (з врахуванням інфляції зараз би це було більше півмільярда доларів).Взагалі, от чого я не очікував, так це типово нуарний сюжет який поєднали із фантастикою. Якби не літаючі сфери та велетні, то був би типовий сюжет про жадібність та на що готові піти люди заради грошей.Фільм, звісно, застарів до неможливості, особливо у своєму зображенні жінок. Власне Ненсі тут ще до збільшення показана типу як нестабільна, бо в неї, бачите, емоційна нестабільність та схильність до вживання алкоголю. І якщо сприймати сюжет не прямо, а алегорично, то історія тут, мʼяко кажучи, тривожна, якщо знати як жінку доволі легко могли відправити в дурку в 50-х, бо вона якось там вирізняється на фоні інших. Ну тобто алкоголізм, депресія, тривожність – були цілком нормальними причинами для цього. Не буду явно спойлерити, але цікаво, що ближче до фіналу стрічка перетворюється на female rage movie, де Ненсі завдяки своєму гігантизму намагається добитись справедливості. Звісно в очах оточуючих вона виглядає ще страшніше, але тут велике питання чого боялось більше американське суспільство 50-х: велетки чи жінки, що «зірвалась» та шукає справедливості.

Другий сезон Шибайголови закінчився тиждень тому (і він цілком ок), але Марвел на свіжі дріжджі вирішили випустити окремий спешл про Френка Касла: «Каратель: Останнє вбивство».Сюжет тут доволі простий: Френк помстився всім, хто був причетний до вбивства його сімʼї (або як він думає) і тепер переживає серйозну екзистенційну кризу включно із купою галюцинацій. Все настільки погано, що Касл планує самогубство, однак на обрії зʼявляється особа, що хоче помститись самому Френку і травить на нього різноманітних найманців. Ну коротше такий собі ремейк «Джона Віка 3», де більшу частину епізоду Френк крошить в мʼясо різноманітних відморозків.Враховуючи природу Френка, виходить справжня кривава баня в Маленькій Сицилії. Але за рахунок серіального хронометражу дивитись це цікаво, тим паче й арку він проходить важливу. Цікаво тут те, наскільки методи Касла в нинішні часи здаються навіть більш адекватними, ніж методи Шибайголови з його прощенням. Враховуючи той хаос, з яким стикається Каратель, радикальні силові методи видаються більш адекватними, ніж милосердя Метта Мердока.Втім особливо цікаво подивитись цей спешел в парі із другим сезоном Шибайголови, про який я, до речі, написав в добірці серіалів для УП Культура.

Нічого не очікував від другої частини "Мортал Комбату", але цей фільм не працює навіть як хороша розвага, радше викликає відчуття великої халтури.На відміну від першої частини нарешті показують той самий смертельний турнір, але майже всі бійки поставлені в якихось абсолютно огидних сіджиайних декораціях, ще й поставлені якось ну дуже безідейно. В новому фільмі додали Карла Урбана, але він тут не грає, а відбуває роль на автопілоті та і в бойових сценах настільки очевидно, що працює не він, а дублер чи каскадер, що навіть придивлятись не треба. Сюжетно тут повтор "Мортал Комбату" 1995 року, але цього разу сценарист очевидно надихнувся останніми частинами "Месників", де підгледів динаміку між Таносом, Гаморою та Небулою, тільки тут приблизно те ж саме між Шао Каном, Кітаною та Джейд. Найсмішніше, як злили головного героя попередньої частини Коула (якого не було в іграх) — в чомусь таки це робота над помилками, бо він був абсолютно нецікавий. Загалом, звісно обидві частини нового "Мортал Комбату" програють двом частинам з дев'яностих, попри те, що в останніх відповідні часу спецефекти, які зараз без сміху вже складно дивитись. Але як раз ті фільми хоча б знімались на натурі або у фізичних декораціях, а не на зеленці, та і сцени там хоча б контрастні, а не якесь зелено-сіре сіджиайне мило. От є в новому "МК" просто бійка в ямі з шипами, що вилазять з підлоги, і вигадати щось більш ліниве прям складно. Та блін, в "МК" 1995 року під час бійки могли змінюватись декорації, як, наприклад, в битві Джонні Кейджа та Скорпіона, де починають вони в лісі, а продовжують вже в пеклі якомусь.І що мене ще дивує, так це якесь навмисне бажання ускладнити сюжет, додати якісь макгафіни, за якими ганяються герої та лиходії. От шоб шо? У вас вже є серйозні ставки — турнір, на якому вирішується доля Землі, нащо ускладнювати? Та сфокусуйтесь ви на турнірі й все потому. На підготовці героїв, на бійках, на бойовій хореографії. Є в фільмі підкол в сторону Кіану Рівза, і виглядає він жалюгідно, бо Кіану дохріна трюків та хореографії виконував сам, та і постановка боїв у "Джонах Віках" завжди була на висоті, а в "МК2" вона відверто слабка.Коротше, не витрачайте гроші, не повторюйте мою помилку, бо фільм відверто паскудний і зачепитись в ньому нема за що.