Волонтерська спілка «ПОРУЧ»

Коли ти 3 роки поспіль вкладаєш увесь свій час, усі свої сили, емоції та серце в роботу, ти починаєш звикати до втоми та виснаження.Ти починаєш думати, що це норма, що так буде завжди, що постійна відсутність часу та робота на вихідних - це норма, що усі так живуть, усі ходять на 5 зустрічей в день, безперервно шукають можливості, варіанти, фінанси, кадри, щоб продовжувати роботу.Колесо крутиться і ти повинен бігти. Зупинка - це падіння. Не можна зупинятися, треба бігти,навіть коли вже немає сил. Колись, коли буде вдалий час, коли всі таски будуть закриті, ти зупинишся перевести дихання і світ не впаде, не зруйнується. Колись буде час, коли ти зможеш собі це дозволити.Ви думаєте, ми сперечалися, хто з команди поїде в Єгипет?Ми сперечалися через те, щоб лишитися, бо ще треба зробити це і це, і ще 13672 задачі.Як результат, ти стоїш в аеропорту, дивишся на сотні людей, які снують як мурашки, летять дивитися світ, зустрічатися з коханими, отримувати свої захопливі враження, і розумієш що тут і зараз - ти частинка цього. Неочікувано для самого себе. В пригоду, яку ти сам би собі не дозволив, поки не закриєш свої 1668391 задач.І просто плачеш. Хочеться запамʼятати цю думку.Хочеться бути до себе добрими❤️

Колектори подзвонили в благодійний фонд вибивати борги 🤯😱Звучить як жарт або заголовок на жовтому сайті. Але це не вигадка — це наша реальність.Я, як керівниця фонду, завжди відкрито говорю про те, що навіть благодійна організація має операційні витрати. Ми орендуємо офіс, платимо за світло, інтернет, воду — і все це закривають донати, гранти, партнери. Бо благодійність — це не чарівна паличка. Це така ж робота, тільки з глибшим сенсом.У 2022-му нам пощастило: ми отримали безкоштовне приміщення. Почали облаштовувати його самі: провели світло, шукаючи хоч якісь доступні сервіси в хаосі перших місяців. Провайдер VEGA погодився провести інтернет — були свої нюанси, але працювало. До моменту, поки не стало очевидно: ми більше не можемо дозволити собі чекати рахунки по 2 тижні, документи по 2 місяці і щоразу мати відключення «через борг», про який дізнаєшся вже після факту.Ми офіційно розірвали з ними договір. Лист, дзвінок, підтвердження. І тиша.Пройшло майже два роки. І тут мені дзвонять колектори. Кажуть, що фонд винен… 510 грн. Бо, виявляється, той самий провайдер нарахував нам ще один місяць після того, як ми вже користувались іншим інтернетом. Жодного рахунку, жодного повідомлення. Просто собі десь вважали, що ми маємо їм ще щось. І ось — два роки по тому — колектори.Це не історія про «ой, яка прикра помилка». Це історія про неетичний сервіс і системну байдужість. Про те, як навіть організація, що працює для інших, може стати жертвою бюрократії і безвідповідальності.Тому якщо ви в Києві і обираєте інтернет-провайдера — не повторюйте нашого досвіду. Просто уникайте VEGA. Ні сервісу, ні прозорості, ні поваги.А ми далі працюємо — чесно, відкрито, для людей. Але іноді ці реальні історії теж треба розповідати.

Поки біль не торкнувся особисто тебе — його ніби не існує.Сьогодні вночі Київ вкотре здригнувся від потужного обстрілу. Загинули люди. Вранці вийшла на вулицю — а все вже прибрано. Машини їдуть, хтось пʼє каву, діти йдуть у школу.⠀А в когось цієї ночі вже немає дому. Або близької людини. Але цей біль — лише їхній. Бо він не торкнувся всіх інших.Ми вже кілька днів публікуємо оголошення про потребу в допомозі. Приїжджає машина з продуктами — 10 тонн. Їх треба розвантажити, щоб далі передати тим, кому потрібно: постраждалим, новоприбулим, на передову, у прифронтові зони.Зареєструвався один доброволець.Четверо людей сьогодні розвантажують десять тонн. 2,5 тонни — на кожного.⠀Але як тільки ми відкриваємо реєстрацію на отримання допомоги — одразу десятки, сотні заявок. І ще потім хтось пише, що ми винні — бо відкрили мало місць.Мені боляче це писати, але реальність саме така.⠀Цей пост — не про скаргу.⠀Це пост — про причину, чому благодійники вигорають. Чому закриваються фонди. Чому зникають волонтерські ініціативи.⠀Бо коли важко — ми залишаємося з цим важким самі. Без рук, які можуть допомогти. З тисячами запитів на допомогу — і з мовчанням у відповідь на прохання про підтримку.Я вірю, що нас багато. Але сьогодні дуже хочеться побачити це не в словах, а в діях.Якщо ви читаєте це — подумайте: може саме ви та людина, яка зараз допоможе розвантажити авто? Ще є час доїхати до локації і встигнути допомогти!⠀Бо війна не закінчилась.І біль — не зник. Він просто не дійшов поки до вашого дому.

Я памʼятаю, коли вперше нам почали присилати косметику.Нічого особливо, кілька дрібничок, якими жінки ділилися з власної косметички, старенький фен, піна для ванни, олівець для губ, чистенька палетка тіней без одного кольору... Це був дуже ніжний прояв сестринства та солідарності.Тікаючи з-під обстрілів, ти не береш з собою помаду чи туш для вій. Але в один із днів, видихнувши, розумієш, що саме цієї дрібнички тобі не вистачає, щоб почуватися краще. І коштів на неї теж не вистачає...Я памʼятаю, як жінки тішилися, перебираючи ці скарби, як радилися стосовно кольорів і ділилися одна з одною так, що всім вистачило по трохи. Нас дуже зворушила їх реакція і ми розказали про це на Дні Вдячності, а вже за кілька тижнів отримали посилку з кремами, парфумами, помадами та іншими косметичними засобами від Yves Rocher✨Ми не стали гаяти часу і вже незабаром організували видачу допомоги для немовлят впо з приміткою "+ подарунок для мам" і це була одна із наших найтепліших видач ❤️Відео можна подивитись [тут]

Чому переселенці не прийшли на фотосесію?(І трохи про те, як змінюється аудиторія за 3 роки війни)Минулого тижня ми спробували зробити щось нове — колаборацію з фотографкою. Дуже талановита дівчина запропонувала зробити благодійну фотосесію в оранжереї, де саме цвіли азалії. Місце дуже красиве, і сам вхід туди зазвичай платний — 100 грн за територію ботсаду + 50 грн за вхід в оранжерею, + 400 грн, якщо хочеш фотографуватись.Ми домовилися з ботсадом, щоб пускали безкоштовно — все задля того, щоб зібрати донати на роботу дитячого центру. Людина приходить, донатить 700 грн, і отримує: вхід, фотосесію, фото, прогулянку ботсадом — і водночас допомагає дітям ВПО. Здається — вигода очевидна. Але… Прийшли тільки троє. З 20 місць.Одна з них — наша підписниця, переселенка. Двоє інших — з аудиторії фотографки. Ми поспілкувались, і висновки мене не відпускають.Дівчата з аудиторії фотографки сказали: це зручно, швидко, красиво, економно. Вони працюють вечорами, а вдень — вільні. І їм важливо мати гарні кадри для роботи. Дівчина з числа ВПО була щиро здивована, чому так мало людей із «наших» прийшло. Вона сказала: «Це ж супервигідно! Вхід безкоштовний, фото чудові, час проведеш з користю, а ще допоможеш фонду. Чому так мало людей скористались?»І ось тут я усвідомила важливу річ.На третій рік війни аудиторія переселенців змінилась. І поділилась. 1. Перші — вже адаптувались. Вони знайшли роботу, житло, друзів. І фонди їм більше не цікаві. Навіть якщо колись отримували допомогу, зараз — вже ні лайків, ні репостів, ні донатів. У кожного своя дорога, і це нормально. Але іноді сумно, що ті, хто пройшов з нами важкі етапи, просто забули. 2. Другі — це нові або літні люди. Їх мало, їм важко, у них немає доступу до інформації. Вони виживають. І тут потрібна дуже точкова, турботлива допомога. Їм не до фотосесій. 3. Треті — це ті, хто адаптувався до допомоги. Вони активні тільки на видачах. Вони моніторять лише гуманітарку. Варто написати про гігієну чи речі — десятки коментарів. Варто оголосити лекцію чи фотосесію — тиша.Це спостереження — не скарга. Це — реальність.І нам, як фонду, важливо розуміти, з ким і як ми говоримо. Кому ми насправді потрібні. Хто з нами далі. А ще — шукати нові формати, щоб підтримувати проєкти, які щодня змінюють життя.Бо наш центр працює не заради цифр у звітах.А заради реальних дітей. Реальних родин. Реальних змін. І саме тому ми будемо продовжувати — навіть коли важко.Дякую тим, хто поруч.Навіть коли вже не треба.

Сила партнерства. Сила людейІноді найсильніші проєкти починаються не з великих бюджетів і офіційних зустрічей. А з довірливої розмови телефоном. З щирого “а давай?”.Саме так народився наш проєкт підтримки дітей з аутизмом.Мій партнер — Ліна, засновниця вінтажної крамнички Raro Club. Ми співпрацюємо вже три роки, і лише цієї зими побачились наживо вперше. Але все це — не заважає нам творити разом великі речі.Ліна — приклад соціально відповідального бізнесу. Людина, яка не шукає причин “чому не можна”, а шукає способи “як допомогти”.Розіграші, донати з продажів, репости, підтримка наших зборів — без пафосу і гучних слів, просто як частина її принципів.Вона не має мільйонів обертів чи підписників. Але має велике серце.І от, під час звичайної розмови про інший наш проєкт, вона сказала:“Русана, давай зробимо щось для дітей з аутизмом. Я знаю, як це важко. Я хочу допомогти.”І ми зробили.Разом ми створили проєкт, який поєднує красу вінтажу, силу жінок і важливу соціальну місію — підтримку родин, які виховують дітей з РАС.Ліна повністю профінансувала цей проєкт — зйомку, проживання, поїздки, роботу команди. Ми показали реальні історії жінок, їхню щоденну боротьбу, материнську любов, стиль, гідність — і нашу мрію про безкоштовний центр розвитку “Поруч Спейс”, де ці діти зможуть безоплатно займатися й бути прийнятими.

Комунікація — це окрема війнаМи прийняли тонни меблів. Сфотографували, записали розміри, зробили реєстрацію на видачу. І тут — сюрприз. За 5 хвилин форма закрилася: люди шалено хотіли ці меблі. Але в день видачі…Половина не прийшла взагалі. А з тих, хто прийшов — ще половина не забрала нічого. Бо, виявляється, «я думала, ви привезете», «а це таке велике?», «я ж приїхала на маршрутці».Хтось просто забув. Хтось передумав. А хтось реально чекав, що ми волонтери – це доставка, вантажники і ще й збирачі меблів в одному флаконі.Ми дуже стараємось. Але ми не курʼєри. Ми не служба сервісу. Ми — міст між тими, хто має, і тими, хто потребує. І нам важливо, щоб люди це розуміли. Другу видачу ми провели вже з пояснювальним відео. І все вийшло ідеально.Мораль? Комунікація рятує!А ми раді, що змогли допомогти родинам, які дійсно потребували меблі в своєму новому гніздечку, куди переїхали через війну. Якщо вам подобаються такі історії - дайте знати) задавайте питання про що ще розповісти👇#впо_видачі #закулісся

За кулісами — вантаж, який нас здивувавІноді мені здається, що благодійність — це гра в «вгадай, що приїде». Розповім вам історію, як ми чекали меблі. Все затвердили: кількість, розмір, тип. Підготували волонтерів, розчистили склад. Приїжджає фура. Відкриваємо — і в нас очі квадратні.Там не ті меблі. Тобто ті — але ще й +100500 додаткових залізних шаф, столів, велетенських і важких, про які ніхто не домовлявся. Люди, які передавали меблі, вирішили ще додати щось від себе, те що на їх думку теж корисне і знадобиться нам. А ми то не проти, але були не готові до цього )Волонтерів — п’ятеро. Половина — дівчата. Фура на 20 тонн перекрила дорогу, ми не можемо її відпустити, не можемо розвантажити. Паніка, хаос, «а що робити?!»Як вирішили? Почали в екстреному режимі обдзвонювати всіх, кого знали. За пів години приїхали ще п’ятеро сильних чоловіків. Тим часом розчищали склад під стелю. Все вдалося. Затримали дорогу, вибачались перед водіями, але встигли. Вантаж прийнято. А далі — наступна серія пригод…👉 Якщо цікаво, як ми видавали цю меблі, чекай наступний пост — або пиши в коментарях «Хочу продовження».

Насправді, усі вище перераховані варіанти правильні, крім одного - ти не можеш просто заплатити за вхід🤷🏻‍♀️ що у наш час доволі цікаво)Основне - ти повинен мати картку банку, це дозволяє тобі безкоштовно бронювати простір і брати з собою друзів на переговори, наприклад.Або ти можеш реєструватися та приходити на класні освітні ігри та лекції від Sense Hub.І одну з таких лекцій 30 березня о15:00 ми організовуємо разом з Sens Bank у цьому креативному просторі!✨Це буде інтерактивна лекція для підлітків 14-17 роківРазом ми:- познайомимося з банківськими професіями та можливостями карʼєрного зростання- дізнаємося цікаві факти про ухвалення рішень щодо видачі кредиту- пройдемо тест на фінансову грамотність- спробуємо себе у ролі банківських працівників- отримаємо відповіді на всі питання щодо майбутньої професіїПоки діти навчаються, батьки можуть насолодитися простором та гарно провести час у стінах Sense Hub.Відео про простір можна подивитися [тут]Реєстраціяhttps://www.poruch.org.ua/events_poruch/%d1%81areer-guidance-tour-for-parents-and-children-with-a-workshop-at-sens-bank300325/

Розповім вам одну ситуацію, яка змусила мене задуматися.Пише нам дівчина: «У мене є речі для переселенців, куди їх можна передати?»Ми, звичайно, раді допомозі та пояснюємо: «Є офіс, приймаємо за таким-то графіком. Можна принести особисто або відправити Новою Поштою.»Але у відповідь отримуємо:🔹 «А давайте ви заберете їх у мене вдома?»🔹 «Це ж вам треба, чому б не приїхати?»🔹 «Ну добре, тоді відправлю на таксі, просто зустріньте машину.»Ми пояснюємо, що в нас немає логістики для виїздів, у центрі працює лише один адміністратор, і фізично забирати речі ми не можемо.Через два дні дівчина вирішує все ж привезти пакунки сама. Телефонує з дороги, роздратовано запитує:📞 «Я тут, біля якогось будинку, де ваш офіс?!»Адміністратор намагається пояснити, що на карті є точна локація.📞 «Вийдіть мене зустріньте!»Адміністратор виходить, чекає, але дівчина все одно нервується, бо пакунки важкі.Кульмінація: вона таки приносить два пакети, ставить їх біля дверей і каже: «Могли б і забрати самі, це ж вам треба.»І ось тут головний момент.Друзі, допомога – це свідомий вибір. Це не обов’язок фонду чи волонтерів, це ваше рішення підтримати тих, хто цього потребує.🔹 Благодійність – це не послуга.🔹 Ніхто не зобов’язаний бігти і забирати ваші речі.🔹 Допомога – це не тільки про вас, а й про тих, кому вона дійсно потрібна.Я безмежно вдячна кожному, хто підтримує фонд. Але завжди нагадую: повага до процесу допомоги – не менш важлива, ніж самі речі чи гроші.📌 Як ви вважаєте, чому деякі люди сприймають благодійність як сервіс? Було б цікаво почути ваші думки.