є стереотип про те, що в середньовіччі смугасте й рябе мало погану репутацію. і він небезпідставний — до нього докладаються, наприклад:• сумптуарні закони окремих міст, які наказували повіям, жонглерам чи катам носити смугасті елементи одягу, щоб їх легко було відрізнити від представників порядніших професій; • зображення рябих зміїв, злих бестій і бісів (мішель пастуро в «диявольській тканині», присвяченій історії смужок, пише ще й про смугастих бісів, але поки що доведеться повірити йому на слово, бо я продивилася колекцію за тегом #біси й жодного прикладу не знайшла; зате знайшла смугасту ковдрочку божої мами і смугасте покривало в цілком позитивних закоханих із манесського кодексу, загалом напрочуд багатого на смугасте вбрання); • заборони клірикам носити смугастий, картатий чи двоколірний (ідеться про два кольори в одному предметі) одяг — коли кармеліти в хііі столітті додали до свого орденського лукбуку смугасті плащі, їх критикували й навіть висміювали; а з другого боку, кольоровий одяг — це дорого і модно, то заборони цілком могли стосуватися гріха марнославства, а не поганих асоціацій із візерунками;• використання косої смуги в геральдиці на позначення незаконнонародженості власника герба.але вже навіть із отих двох посилань на смугасті вкривачки ви, мабуть, зрозуміли, що тут не все однозначно. звісно, рябі біси існують — але є і чимало янголів зі смугастими крилами і святих із кольоровими німбами. і коли мішель пастуро пише про рябих і смугастих тварин, яких асоціювали з усіляким злом (тигрів, гієн, леопардів), він обережно не згадує про найбарвистішу істоту середньовічних бестіаріїв, яка його теорію трошки підважила б. правильно, про пантеру.пантера, пише «фізіолог» — це напрочуд гарна тварина, і гарна вона саме тому, що кольорова. не вірите — читайте біблію, де в книзі буття (37, 3) сказано, що батько любив йосифа найбільше з-поміж усіх синів «і справив йому квітчасту одежу» (чи то пак плащ, який на ілюстраціях часто смугастий), а у псалмах (45, 15) — що прекрасну принцесу в «різнобарвно гаптованих шатах ведуть» до царя. пантера, отже, має хутро, яке виграє всіма барвами веселки, і середньовічні мініатюристи не шкодували пігментів, коли її малювали. оті всі барвисті звірі на ілюстраціях до цього допису — то саме вона.а якщо вам не вистачило покликань на старий завіт, «фізіолог» має ще й паралель із новим, бо пантеру порівнює із самим ісусом (щоправда, не тому, що він рябенький, а через її особливі звички і коло спілкування). у середньовічних уявленнях пантера — це тиха, лагідна істота, у якої ще й дуже добре пахне з рота, бо вона їсть багато запашних рослин. досхочу наївшись, вона іде в печеру, де в неї лігво, і лягає там спати на три дні, а потім прокидається й гучно рикає. разом із риком довкола поширюється аромат її дихання, на який радо сходяться тварини, із якими вона всіма дружить; єдиний ворог її — дракон, який від пантериних пахощів ховається в нору. це, як ви могли запідозрити, сильно алегорична алегорія, яку можна розшифрувати так, що бог, воскреснувши третього дня, приваблює всіх пахощами свого слова, і тільки диявол їх боїться й від них тікає. одне слово, якщо почуєте, як хтось безапеляційно говорить, що середньовічні люди вважали рябе і смугасте поганим, можете сміливо казати: «well, actually…» — у цій ситуації то буде цілковито виправдане занудство, бо ж треба боротися з дурними міфами.#бестіарії