у когось дискотека, а в когось — умертвіння плоті. ідеться, звісно, не про вбивання в буквальному сенсі. це така метафора, за якою стоїть, зокрема, теологічний сенс «умирати для гріха, щоб народжуватися для святості» (як на мене, тут має бути саме недоконаний стан — ідеться-бо про процес): ми живемо в цьому світі в тілі й на гріхи здебільшого наражаємося саме через тіло, і якщо загартовувати його всілякими аскетичними практиками, нам буде легше опиратися спокусам. але то не єдиний сенс аскези. біль і дискомфорт тіла — одна зі справді відчутних речей, які можна пожертвувати богові в цьому світі; як тілесні істоти, ми загалом маємо небагато способів покутувати, не залучаючи тіло безпосередньо. це, до речі, той самий принцип, що стоїть за оргазмічними містичними переживаннями — бо ж уповні відчути насолоду ми так само здатні тільки із залученням тіла, а тіло відповідає на розкіш доторку бога так, як уміє. і хай яким парадоксальним це здається, коли ми дивимося суто на зовнішні прояви умертвіння, ці практики якраз доволі послідовні для релігії, яка відкидає дуалістичний поділ людини на хорошу душу й погане тіло. ясно, що ставитися до них можна дуже по-різному, але внутрішня логіка тут таки є — середньовічні люди її точно бачили й не мали клопоту з тим, щоби по-всілякому взаємодіяти із сакральним на тілесному рівні.за нагоду проговорити ці речі дякую манускриптові августинового «граду божого», переписаному близько 1480 року. вважайте це такою передмовою до дивовижних історій із «іконофагів» — дослідження про те, як і чому люди споживали зображення (переважно, звісно, в релігійному контексті).#голілюди #їхнізвичаї