Останній день в цьому вже рідному павільйоні перед туром.

Вчора Сашко так класно сказав про те, що за ці 2 місяці цей павільйон став таким собі нашим маленьким острівцем незламності.

Коли все навколо горить і палає, в прямому сенсі цього слова — дрони хуярять, зникають звичні речі, плани скасовуються, новини щодня приносять чиїсь смерті. Всі втомлені, деморалізовані, вигорівші і всі шукають хоч щось, якийсь сенс, за що можна вчепитися.

А тут — довбана стабільність,
з 10 до 17.

Ті самі обличчя, жарти, сцени, кава та обіди в бук юа, смачна випічка в доті, крики "ДЕ АРТУР", дартс, "є ідея! а може...?"

Я два місяці спостерігала за цим через камеру. Павільйон - студія - примірки - репетиції - зйомки, абсолютно рандомні моменти між усім цим. І за цей час сама настільки звикла до цієї рутини, що павільйон теж став для мене такою самою точкою стабільності.

«Грай, Марку»... Грай, попри все, бо ми граємо не тому, що навколо все добре.
Ми граємо, бо навколо все ні чорта не добре. Життя не зупиняється через те, що нам страшно, важко чи ми вже не маємо сил. Тому ми всі продовжуємо робити своє: актори та балет — виходити на сцену, Дана з Сашком — видумувати це все, феєчки — шити костюми, Антон — ставити світло, Боря — звук, Женічка — робити декорації, і ще багато-багато інших, які працюють над створенням цієї махіни!

2 місяці величезна команда створювала цей світ, а тепер він нарешті виходить за межі павільйону — в інші міста, інші сцени і до інших людей.

Павільйон ми залишаємо. А виставу забираємо з собою.

Я не знаю, що буде завтра, але впевнена, що тільки продовжуючи жити, працювати, створювати і збирати навколо себе людей, з якими хоча б на кілька годин стає трохи спокійніше — ми впораємось. Зрештою.

Зараз весь телефон завалений смішними відосами, які поки не показуємо, щоб дозволити вам вживу отримати це перше враження, але все буде, згодом)

Тож, мабуть, треба просто грати далі. А там якось розберемось.

Грай, Марку, грай.