Або я на порозі видатного відкриття,або історія - любить водить мене по колу.Коли мені було 22, завершив написання «Ти [Романтика]», ми перейшли до процесу її розповсюдження, який більше нагадував голлівудське кіно, ніж музичний реліз.Разом із Миколою Шмундиром ми ходили по радіостанціях, медіахолдингах, до продюсерів, власників великих компаній, людей, які могли допомогти цьому альбому знайти свого слухача.У руках — флешка. На столі — Bluetooth-колонка.Поруч — роздрукований лірик-бук із текстами й малюночками від руки, щоб слухати було трохи цікавіше, щоб ще хоча б на зайву секуду утримати увагу «людей в піджаках».Вони слухали.А потім майже завжди звучала одна й та сама фраза.— Це дуже сміливо.Потім ще раз.— Дуже-дуже сміливо.Я питав:— То, може, ви допоможете... це… розповсюдити?І майже завжди чув одну відповідь.— Навряд чи хтось зрозуміє. Але це дуже сміливо!Ніколи до цього я не міг уявити, що слова «дуже сміливо» - можуть мати негативну конотацію.Минуло багато часу. Ми писали «РЕБЕЛІЮ».Я показував друзям перші демки.«Стус». «Черкаська правда». «Биківня».«Наш час настав».І цього разу все було інакше.«О, це нова вистава МУР? Дай послухати!»Люди просили залишити їм записи, перекидали демки одне одному, слухали по колу. Писали через тиждень, що досі не можуть викинути ці пісні з голови, захоплено чекають!..І я, наївний, подумав:«Ну все. Схоже, етап «це дуже сміливо» - ми якось пережили»....Зараз ми робимо третю виставу.Про Євгена Чикаленка.І життя, здається, має дуже своєрідне почуття гумору. Бо я показую демки друзям, партнерам, людям, чия думка для мене важлива... І я чую надзвичайне:— Це дуже сміливо. Дуже-дуже сміливо!— То...— Навряд чи хтось зрозуміє. Але це дуже-дуже сміливо!