Його погляд ковзав білими схиламине гірше за вічно-щасливих європейських пенсіонерів. І тут, коли підйомник на мить завис, його очі вчепилися в одну точку. Довгий білий слід, протяжний, комічний слід розрізав цнотливу сніжну вершину. Це він. 10 хвилин назад. До того, як сісти на підйомник - переплутав напрямок траси, вилетів у те, що модними словами називають "free ride", а по-нашому: "йопт твою мать, а-а-а-а",і бог-знає-як докатився на своїх лижах до спуску. Але слід йому подобався. Нічого поруч. Біла гора. І тут - дві нерівні конкістадорські смуги, першопроходця й мандрівника! Так-то! Всі хай бачать! Одвічна мантра: "Треба залишити якийсь слід після себе...", розгорнулася перед ним безпосередньо-буквальною метафорою. Він був задоволений. Ще один спуск вниз. Більш успішний, хоча снігу намело за пʼять хвилин стільки,що з розпізнавальних знаків траси - залишилися лише баклажанові штанці його дівчини. Знову підйомник. Він знімає свої рукавиці, окуляри, як раптом... Слід зник. Він хоче переконатися, панічно озирається назад, йорзає на сидінні: "Невже... Та ну, та як же... Буквально ж...", але гора відповідає йому монотонно-білою картиною, нудною та ідеальною. Слід замело. Наче його ніколи й не було. Дівчина посміхається, розповідає щось про звук кроків, а йому... Йому стало так сумно. Його улюблене: "Треба залишити якийсь слід після себе...", раптово стало поганим жартом."Такий-от і залишиш...", похмуро подумав він. Підйомник дістався вершини. Баклажанові штанці полетіли вперед. А він... Він розігнався, і одразу чкурнув аж до самого краю траси,пролетів три повороти, і вилетів на те, що модними словами називають "free ride",а він називав: "я щас цю гору так пошматую, що ви, сука, всі побачите,що я тут був!..". . . На наступний ранок ніхто нікуди не поїхав, через штормове попередження. За ніч насипало стільки снігу,що замело навіть підйомники.