cмутний. | Якось я був присутнім на перемовинах з однією артисткою й мав знімати ...

Якось я був присутнім на перемовинах з однією артисткою й мав знімати їй кліп. Пропонував цікаві варіанти, показував, як роблять, наприклад, в Англії. У відповідь отримав прохання зробити для наших людей - «простєнька». Або коли я показував демки «Ти [Романтики]», то люди дивилися на нас як на божевільних. Хтось співчував, бо в цей проєкт, нібито, мало хто повірить. А хтось казав, що це революційно, безумовно, але 47 хвилин бубнєжа про письменників Розстріляного Відродження не слухатимуть. Але, бачите, виявляється, що ці фахівці недооцінюють українського глядача. Чому існує така проблема?Тому що наш топовий продукт, який дивилися найбільше людей – особливо до повномасштабного вторгнення – був насичений російським ринком. Людям згодовували всіляку ху#ню. Бо це легше. Бо це рейтинги. Якийсь відос комедійний, де людей, не знаю, змушують жерти какашки, завжди дивитиметься більше людей. І ми з вами теж його подивимося, щоб розслабити мозок швидше, ніж 20-ти хвилинне відео про прем'єру Березоля. Це просто закон природи. Мозок хоче відпочивати. Але треба просто намагатися зробити так, щоб історію постановки театру Березіль було так само цікаво дивитися, як челенджі, розумієте? І це дуже складна праця. Вона потребує компромісів, вона потребує сміливого ставлення до історії, до класиків.  Юрій Шевельов писав про те, що у нас до книги й досі залишилося візантійське ставлення. Але від цього, насправді, до спалення книг на площах – один крок, адже це два боки однієї медалі, розумієте? А в розвинених країнах книга – це entertainment, твій друг. Так само й театр – не храм. Ні. Чому театр – храм? Я от якось мав нагоду подивитися бродвейську виставу наживо. І спершу, як пересічний український глядач, я просто оху#в з того, як публіка спокійно бере з собою на перегляд вистави пиво та попкорн. Уявіть: актор на сцені грає драматичну сцену кохання з Дейзі під звуки поїдання попкорну і відкривання пива. Проте потім я зрозумів, що в цей момент у кожного з глядачів руки не зайняті телефоном. Розумієте? Вони насолоджуються кожним моментом. Вони отримують повний цикл задоволення. І я впевнений, що дехто з наших критиків сказав би: «О, це не духовно!»; «Де ідея?»; «Де мораль?»; «Де катарсис?». А разом з тим, як тільки залетить якась наша дурня на Захід, навіть якщо вона максимально проста і попсова, але це дивляться десь в Америці, ті самі критики казатимуть, що це геніально, що це основа українського культури, це база, це фундамент. І тому треба бути простішим, розумієте? Я так багато срався з різними представниками вищих інтелігентних кіл, і вони розділилися у своїх думках щодо «Ти [Романтики]». Одні казали, що нарешті хтось показав живих та класних письменників, не канонічних, інші ж обурювалися, бо що ж це за слова «Бі Бо Бу, я поезію…», як так можна. Але можна, бо ж хто заборонить? І от мені здається, що це ставлення до культури, історії, письменників як до чогось святого – це те, що їх і вбиває.