«Важко.» Одне слово хтось написав під постом днями. І це найчесніше, що можна сказати про дозвіл собі.

🌱

Уяви людину, яка все життя тримала спину рівно. Перша на роботі, остання за столом, та, до кого біжать із будь-якою проблемою. Одного вечора вона сідає і вперше пробує нічого не робити. Просто сидіти з чаєм.

І замість полегшення всередині піднімається тривога. «А раптом я щось пропускаю? А раптом без мене все розсиплеться?»

Ось у цьому й пастка: тіло так довго жило в напрузі, що спокій відчувається як загроза.

Дозвіл собі важкий не тому, що ти слаб(-ка). А тому, що це нова територія. Старі програми там ще кричать: повернись, роби, будь потрібн(-ою). Мозок не любить незвідане і тягне туди, де звично, навіть якщо там виснажливо.

Але придивись, що відбувається, коли ти витримуєш цю тривогу хоча б десять хвилин. Вона піднімається, тримається і починає спадати. Світ не розсипається. Ніхто не тікає.

💭

Дозвіл собі це не разова подія, а мʼяз. Перші рази справді важко, а далі тіло вчиться, що спокій це безпечно.

Сьогодні дай собі ті десять хвилин. Не заслужені, просто твої.