В часи, коли всі знають що таке іпсо, але не всі впізнають іпсо. Коли культура відміни стала стовпом суспільних відносин, коли народ полюбляє прокатати когось на шакалячих експресах по ділу і без, повстає запитання: як себе та ближніх захистити від знищення, а посприяти розвитку? Для розвитку необхідне підбадьорення, робота над сильними сторонами, благодатна культура помилок і потрібне бачення кращого майбутнього. Але разом із тим потрібен системний підхід, підзвітність і… критика. Без неї ніяк. Іронія ж в тому, що левова частина сучасної критики позбавлена критичного мислення. Вона емоційна, нераціональна, неконструктивна, позбавлена благодаті. Я знаю, що існують помилки, які передбачають справедливе правосуддя і/або репутаційні втрати. Але я про інше. Люди просто готові винести інших людей за будь-що. Як пастор, наведу приклад з церковного середовища. Візьмемо кейс, «боротьби з традиціями» в церкви. Мою церкву у Львові можна назвати консервативною в богословʼї. Але складно (поки) назвати традиційною в формі. Тому я маю більшу свободу говорити про це. Боротьба з традиційністю - це наш модерний протестантський улюблений спорт і постійна точка напруги. Доволі дивна для інших конфесій. Це наша сильна сторона, бо ми постійно намагаємося переосмислити центральну роль Євангельської звістки, не пустивши на рівні з нею на п’єдестал щось інше. Це також наша слабкість, бо ми постійно «викидаємо дитину з водою». Ми постійно ділимося. Нам тяжко побудувати здорові системи, які неможливі без здорових біблійних правил. Навіть звичайна логіка підказує, щоб без правил і системи буде хаос. «Бо Бог не є Богом безладу, але миру…» (Кор. 14:33).