Дачі Від часу, коли селище звільнили, тут жили військові. Займали порожні будинки, ті, що вціліли, шукали господарів, домовлялись. Ховали під деревами техніку, облаштовували підвали. Місцевих майже не залишилось, побут був дивний – чужий одяг, чужі меблі, чужий посуд. Селище було дачним, одно або двоповерхові доми, виноград, ковані ворота. Половина будинків згоріла, виноград не збирали, ворота були побиті уламками. Кришеною плиткою снували ящірки, в траві поміж дерев ховалися коти. Сади швидко дичавіли, будинки охолоджувались і пахли цвіллю, всюди валялась цегла і росли квіти. Квітів було багато, як на цвинтарі, на якому вже нікого не ховали. Садки спускались до водосховища – важкого і теплого. Іншим берегом водосховища тягнулась лісосмуга, а за нею, потойбіч пагорба – починалося місто. Час від часу військові з’їжджали, вивозили своє майно, зачиняли за собою будинки. На їхнє місце заїжджав хтось інший. Знову обживався, налагоджував побут, годував котів. Місцеві до селища не повертались. Квітів ставало все більше. Вони приїхали надвечір – затримались у місті, заскочили в штаб, потім уже рушили на дачі. Знайшли своїх, які заселилися ще зранку і тепер наводили лад у будинку. Було їх двоє – перший був високий, худий і спокійний. Було йому років тридцять, носив спортивний костюм і чорні кросівки. Інший був молодший, якийсь висохлий, невисокий і недовірливий. Мав на голові бейсболку, одягнений був у майку і темні шорти. Приїхали старим опелем. Взводний подивився на них, подумав. Можете лишатись тут, - показав очима на будинок, - якось розмістимось. Але краще сходіть, пошукайте собі щось. Знайдете? Знайдемо, - сказав високий, розвернувся і пішов. Молодший пішов за ним – нервовою ходою, не поспішаючи наздогнати. Пройшли провулком, минули вуличку. Куди тепер? – запитав молодший. Іди за мною, кинув йому високий. Прослизнули порожнім подвір’ям, оминаючи гори цегли, обійшли спалений дім. Натоптаною стежкою перетнули сад, прочинили хвіртку, вийшли на сусідню вулицю. Далі ще одне випалене подвір’я, невеликий город, сараї. Молодший ішов, толочачи траву, високий обережно оминав кущі смородини. Було тихо, на чорній землі лежали золоті яблука. Навіщо їм стільки яблунь? – Незадоволено сказав молодший. А я люблю яблука, - не погодився з ним високий. Двері будинку були забиті двома дошками. Високий підійшов, відірвав дошки, штовхнув двері, ті прочинились. Зайшли всередину. Високий, заходячи, пригнувся, щоби не вдаритись головою. Дім був невеликий, але цілий, не розбитий. Меблів майже не лишилось – металеве ліжко в одній кімнаті, розвалена канапа в іншій, пару стільців, полиця для посуду. Але посуду не було. За вікнами стояли дерева, сонячні промені падали на долівку. Високий стояв і дивився за вікно, молодший нервово пробіг кімнатами. Як вони тут жили? – Кинув злісно.Нормально жили, - відповів високий.Щось ліпили, щось будували, - не заспокоювався молодший. – Потікали ось.Повернуться, - сказав високий.Та куди вони повернуться? – Гмикнув молодший. – Куди тут повертатись? Все розбите, все розвалене. Два-три роки – взагалі все травою заросте. Високий промовчав. Він і так був спокійний. А, зайшовши у дім, загалом заспокоївся. Стояв, принюхувався до чогось.Заросте так, що й дороги не знайдеш, - далі нервував молодший. – Нічого не залишиться. Жодної пам’яті, жодної згадки.Йди сюди, - сказав йому високий.Підійшли до вхідний дверей. Високий показав пальцем на якісь позначки, поставлені з двох боків на дверних косяках. 115 см, 2000 р. 130 см, 2003 р.Що це? – Не зрозумів молодший.Зріст, - відповів високий. – Це ось я, - показав на мітки ліворуч. - А це Андрюха, мій брат. Батя нас щороку перед школою міряв.Молодший мовчав, недовірливо дивився на високого.Ну ти і виріс, - сказав, подумавши.