Вперше ми з Владом посварились років 20 тому. Власне, познайомились і відразу посварились. Обидва східняки, заговорили про Схід, і понеслось. Я земляків ідеалізував, Влад – демонізував. Сварка не була агресивна, скоріше дружня й іронічна – мовляв, ну що ти мені говориш. В цьому були емоції, але й було розуміння того, що ми говоримо про спільну справу, про спільний формат. Наш формат.Сьогодні, коли Влад відійшов, хочеться ще раз наголосити, як для багато для нашої української справи важать особистості. Зрозуміло, що державу тримають інституції, проте за часів і обставин, коли інституції молоді і не випрацювані, коли держава лише обживає свій простір і заповнює свій периметр, куди важливішими є не так «українці на зарплаті», які виконують свої службові обов’язки за будь-якого начальства, як українці за покликанням, котрі виконують свій життєвий чин (часто – всупереч начальству). Так було за Чикаленка. Так було і за Кириченка. Так буде ще якийсь час, доки наш формат кінцево не відформатизується і ми просто будемо собою.А наразі лишається дякувати подвижникам і ентузіастам – тим, хто наповнює цей простір сенсом, лишаючи по собі свої ідеї та свої справи.Нам усім пощастило із Владиславом Кириченком. Це той випадок, коли навіть складний характер був націєтворчим.П.С. На фото – тисяча книг, яку ми зібрали на «Хартію» від українських видавців. Тут є і кілька пачок від «Нашого формату». Книжки, які Влад устиг надрукувати і передати на українське військо. Книжки, які є предметною пам’яттю про нього і предметною розмовою про Україну. Зараз передаємо їх на підрозділи.