Гімни барокових війн Гімн церковному хору Взимку за містом поля порожні, аж прозорі.І лісові дороги - тверді, кам’янисті.Але щонеділі співає хор у госпітальнім соборі.І хор - це найтепліше, що взимку буває в місті. Для всіх, хто їх слухає, півчі лишаються невідомими.Нагрівають холодне повітря легенями теплимиі співають про душі, як кружляють шпитальними коридорами, летячи на світло - довірливо, наче метелики. А потім славлять Бога, що висить із прохромленим бокомі теж співає псалма, і тримає в руці лозину.Співають також про диявола, посоромленого перед Богом,співають загалом про людей, які в місті переживають зиму. Люди ці живуть при воді і любляться в спеці.Тому їм тяжко щороку заходити в зиму холодну.Взимку міста завмирають, і книжки в бібліотецігріють сторінками, як птахи крилами, одна одну. І лише Богу видно вороже військо за стінами, лише Богучутно, як чужинці б’ються під стінами надаремно.Але коли співає хор, вони спиняють свою облогу,і теж моляться, як усі, - безнадійно, ревно. Гімн чумному лікарю Добрий чоловіче, що приносиш приреченим користь,хай Господь береже тебе – дзьобатого і потворного.Обступають сосни старий лікарняний корпус,ніби приховують від творця недосконалість твореного. Чорна хвороба світу, здатна залізтив душу, заходить до міста стежками собачими.Стоять чумні лікарі, наче євангелісти,розповідають про те, що насправді бачили. Як тобі в цьому світі, християнська етико?Чим ти можеш зарадити, бюргерська позико?В часи недовіри добре бути скептиком,зручно бути критиком і легко бути агностиком. Таким лютим був цей час, таким нестримним.Добре що попереду свята і зимівля.Людина – лише теплий згусток любові, названий іменем. І мова – лише місце в людині для сумніву і розуміння. Тягнуться вздовж кордону гірські перевали.Печально ходять у небесах херувими.Лежать лікарі в одних ямах із тими, кого лікували,наче їм соромно залишатися із живими. Гімн полковому оркестру Хилять стрижені голови на ранковім казаннідіти, зібрані до полкового оркестру. Зранку на вулицях тихо, і тихо в казармі.Базарні бійні вітають днину воскреслу. Б’ються на прапорах звірі – страшні, сургучеві.Грізні пащеки промовляють слова Господні.Стільки дитячого в кожному сурмачеві.Але дорослість намивається золотом десь насподі. Що їм, цим оркестрантам, говорилося про довіру?Головне ж не те, що він грає, що він там собі свище.Головне – перебирати на себе страх того, в кого його надміру,головне – бути при тому, кому найгірше. Звірі на бойових прапорах такі сумнолиці.Але місто тримається, і доки тримається, дотилежить за містом поле бою, мов поле пшениці –сповнене сподівань і важкої роботи. І ходять полем чоловіки, ніби птахи у жовтні,визбирують зерна прощення і розуміння.І не спинять цих чоловіків зазимки жодні.І звучить над ними похідного маршу душа осіння. Гімн учителеві співу Але навіть коли відбирає мову вітчизні, і мовчить громада,хтось у цьому місті все одно потребує співу.Така цьогоріч зима безкінечна й строката,що навіть тишу слухаєш, мов звістку важливу. Час радіти, вчителю, радість буває нечасто.Почнеш свій спів і озветься акустика кривди. Спів – лише можливість перекричати нещастя,коли нещастя думає, що крім нього не здатен ніхто говорити. Але далі вночі працюють на передмістях відьми,а зранку комірники йдуть із дітьми до церкви.Тридцять років тривають тридцятилітні війни,тридцять років звучать барокові концерти. Звучать так пристрасно і так одиноко,ніби слухаєш воду, в повітрі розлиту.Музика – лише спроба налаштувати око, щоби людина плакала від досконалості світу. Але у світ вдихається світло замість отрути,і хтось налаштовує світ, намагається його склеїти.І відлунюють добрі душі, ніби органні труби,наче мідні горни, мов дерев‘яні флейти.