Запекла книгожерка | Що мені особливо подобається в Каррізі — то це те, що він не боїться л...

Що мені особливо подобається в Каррізі — то це те, що він не боїться лишати історії недосказаними, проте дає такий насичений матеріал і широчезний простір для інтерпретації, що до книжок повертаєшся думками ще довгий час після прочитання.Цикл про Пʼєтро Джербера трохи менш брутальний, проте більш містичний, ніж той, що про Нашіптувача, хоча можна знайти чимало спільних рис, щоб стверджувати, що події розгортаються у тому ж самому тривожному всесвіті, зітканому зі зла, мороку і безнадії.Першу книгу я читала ще торік, три наступні — залпом минулого тижня, і от варіант з читанням за один підхід мені імпонує більше.Але у цьому випадку — не тому, що якісь нюасни стираються з памʼяті, а як раз тому, що так легше усвідомити, що деякі детальки пазлу відсутні навмисно, і чітких відповідей у тексті нема в принципі, а деякі лінії обірвані свідомо і ніколи не мали завершитись внятною розвʼязкою, тоді як натяки на розкриття інших таки ретельно приховані поміж рядків.Тож я не спинятимусь тут окремо на кожній книзі, в радше подивлюся на повну картинку — бо тільки у такому вигляді ця історія дійсно працює.Межі жанру тут розмиті, і ці трилери десь сягають на терени горору, занурюючи і героїв, і читача в абсолютний і непереборний хаос, без шансу виплутатись.І це дуже символічно, бо герой, психолог-гіпнотизер, що працює із розумом та спогадами дітей, що мають ментальні серйозні розлади, неодноразово підкреслює, що якщо втратити пильність і заблукати у лабіринтах чужої памʼяті, можна ніколи не відшукати виходу.І цей зламаний, травмований герой, намагаючись розкрити різноманітні злочини, у які тим чи іншим чином були втягнуті його юні пацієнти, протягом циклу руйнується остаточно, все глибше занурюючись у темряву — власну і зовнішню, аболютно стираючи грань між реальністю і чимось… більшим і темнішим.З кожною книгою, він зіштовхується з усе більш неосяжним злом, і в якийсь момент боротьба із цим стає абсолютно марною і безсенсовною. Йому лишається лише спостерігати і досліджувати його грані, відтінки та межі.А взагалі, я б взагалі сказала, що стиль Каррізі, особливо у цьому циклі, дуже близький до імпресіонізму, бо у цих історіях важить не логіка і чітке висвітлення подій, не те, що саме сталося, а те, як воно відчувається — і автор змальовує це дуже широкими, але неточними мазками, щоб передати лише загальну тональність і образи.Історії фрагментарні та уривчасті, оповідачі ненадійні, висновки оманливі. Сюжети побудовані на підміні та спотворені фактів і свідчень, на підваженні логіки, на ірраціональності і відмові від пояснень.Основний акцент на субʼєктивних відчуттях і емоціях, що, в принципі, зустрічається у психологічних трилерах, але для типового психологічного трилеру, тут недостатньо чіткості і лінійності.При цьому, як я вже відзначала, у Каррізі дивовижним чином виходить писати одночасно дуже круто і дуже погано: з невиправданими повторами, надмірними поясненнями, майже графоманськими описами і метафорами. Але ота частина, де круто, для мене таки переважає, бо те, як він створює атмосферу, як маніпулює читачами, як порушує всі устої жанру піднімає його тексти на геть новий рівень, і мало що здатне стояти поруч.📖 «Дім без спогадів»📖 «Дім вогнів»📖 «Дім тиші»✍️ Донато КаррізіВидавництво КСД