У Вашингтоні спека, Білий дім – як парилка, а в овальному кабінеті Доні здирає з себе краватку і тре лоба:— Ну скільки, блядь, можна? Нас уже навіть Північна Корея не боїться. Кім на Різдво навіть не відповів на мою листівку… От і повага, блядь. Радники сидять навколо з сумними обличчями. Один намагається щось вичавити:— Пане президенте, може… невеличка переможна війна? Чисто для підтримки бренду?— Та з ким?! — Доні кидає ручку об стіл. — З росіянами? Вони ж бидло, хоч і бухе, але пизди дасть. З китайцями? Там якщо ми почнемо, то мене Ілон заїбе за свої тесли. З КНДР? Там, сука, ракети картонні, але, бля, летять. А Іран? Ну, блядь… Іран... У цей момент хтось тихо скидає на стіл папочку з написом "Operation Jew-Jitsu".— Це що? — підозріло питає Доні.— Це якщо ми хочемо побомбити Іран, але так, щоб ніби не ми. Типу… ну… щоб ізраїльтяни. А ми такі стоїмо збоку, жуємо попкорн і кажемо: "Ой, який сюрприз".— Геніально. Блядь, геніально. А як ми це розрулимо?— Скажемо, що це "асиметрична відповідь на асиметричну загрозу".— Що це, нахуй, значить?— Ніхто не знає. Але звучить ахуєнно. І тут Доні піднімає голову, очі горять:— Знаєте що? Пішли ви всі нахуй. Запускайте ту операцію. Хай Ізраїль усе зробить, а якщо не вийде - скажемо, що жиди налажали., а ми просто стояли поруч і махали прапором демократії. Все. Я — в гольф. І кави, блядь.