У Вашингтоні спека, Білий дім – як парилка, а в овальному кабінеті Доні здирає з себе краватку і тре лоба:— Ну скільки, блядь, можна? Нас уже навіть Північна Корея не боїться. Кім на Різдво навіть не відповів на мою листівку… От і повага, блядь.Радники сидять навколо з сумними обличчями. Один намагається щось вичавити:— Пане президенте, може… невеличка переможна війна? Чисто для підтримки бренду?— Та з ким?! — Доні кидає ручку об стіл. — З росіянами? Вони ж бидло, хоч і бухе, але пизди дасть. З китайцями? Там якщо ми почнемо, то мене Ілон заїбе за свої тесли.З КНДР? Там, сука, ракети картонні, але, бля, летять.А Іран? Ну, блядь… Іран...У цей момент хтось тихо скидає на стіл папочку з написом "Operation Jew-Jitsu".— Це що? — підозріло питає Доні.— Це якщо ми хочемо побомбити Іран, але так, щоб ніби не ми. Типу… ну… щоб ізраїльтяни. А ми такі стоїмо збоку, жуємо попкорн і кажемо: "Ой, який сюрприз".— Геніально. Блядь, геніально. А як ми це розрулимо?— Скажемо, що це "асиметрична відповідь на асиметричну загрозу".— Що це, нахуй, значить?— Ніхто не знає. Але звучить ахуєнно.І тут Доні піднімає голову, очі горять:— Знаєте що? Пішли ви всі нахуй. Запускайте ту операцію. Хай Ізраїль усе зробить, а якщо не вийде - скажемо, що жиди налажали., а ми просто стояли поруч і махали прапором демократії. Все. Я — в гольф. І кави, блядь.