Чудовий текст Євгенії про "потворне":У мого діда був дуже пойобаний тазік.І я зараз не про себе.Тазік той був, певно, віку діда. Цілком можливо, шо разом ходили у сувору совєцьку школу. Обидва були з металу. Дід, певно, з метеоритного, але тазік - з позашлюбної любові алюмінію і бетону. Як по кольору, так і по химерності своїх властивостей.Бо роки йшли, а він дірявився. Але якось дивно. Відмовляючись зламатися повністю. Може, бабо з дідом у сарайобіолабораторії, серед курей, тихенько вирощували бойових птеродактилів, як порядні мешканці прикордоння з Мордором. І ці клювасті блєдіни продовбували тазік, поки жерли з нього зерня.Може, груші, падаючи з висоти над будинком розвивали таку швидкість, що Ньютон зі своїми ядром та пір'ям ізрядно ахуєл. І ті груші пробивали тазік.Та дірок ставало все більше.А дід, впертий і хазяйновитий, казав: іщє хароше. І раз за разом латав цю химеру.Латок ставало так багато, що з часом філософську дилему про корабель Тесея можна було цілком ілюструвати саме цим тазіком.Потім таки уся сім'я зжалилася над металевим нещастям, і ми забрали його в Суми. Стояв у нас як сімейна реліквія, одне з дзеркал, що відображало надскладну історію становлення покоління баби і діда. Латки поверх латок, і цінуємо, бо воно ще існує. І на нього ще можна спертися.Іщє хароше.Та ця історія не про тазік.Вона про те, що стійкість здебільшого потворна.Досить труїти себе успішним успіхом, який цинічно просочився у страшну реальність війни. У вигляді жорсткої оцінки себе по шкалі глянцевості своєї стійкості.Чому я не сяю легкістю і натхненням? [я ж вижила минулої ночі, хулє]Де мої амбіції до нових висот?[я ж сповнений сил та енергії, я ж на похоронах був лише як гість]Чому я не рухаю свою кар'єру? Не худаю? Не заробляю нові медальки у хоббі?[не так мене вже і грузять ті новини, зростання цін, нестабільність, і...]Чому я так багато лінуюся?[хронічний стрес же мені нічого не робить, це все брехня психологів для слабаків]Бренд незламності, апропрійований маркетингом вимагає від нас порхать і сяять. Як у рекламі прокладок, де жінки під час місячних сідають у білому на шпагат, із широчезною усмішкою.Нам продають ідею, що стандарт стійкості - це формула "як у 2019" + "попри все".Спортзал, покупки, нові посади, подорожі, досягнення.Але стійкість здебільшого потворна.Вижили, змогли, рухаємося далі, але під латками...Худоба. Кортизолова вага. Чорні кола під очима. Хронічна втома. Важкі думки. Криза ідентичності. Біль від втрат. Страх за життя. Знемайбутнення. Фінансовий крах. Біль від зрад. Накопичені питання без відповідей. Втома від постійного тиску. Знесилення.Шрами, яких треба соромитися, якщо вірити брендингу стійкості. Показувати лише не надто страшне, і обов'язково героїчне. А решту ховати, бо інакше не візьмуть на роботу, перестануть запрошувати на події, не захочуть кликати на побачення, не...І ми всі граємо в цю гру.Іщє хароше. Але вдаємо, що нове та без жодної подряпинки.Бо не вміємо взаємодіяти цими частками себе з іншими, такими ж. Або геть не схожими, але теж у суцільних латках.Звідси і розкол суспільства на друзки, із величезними прірви стигми, нерозуміння і взаємних звинувачень.Нам потрібні діалоги, коли ми будемо до цього готові.Ця готовність походить із визнання, що стійкість - потворна. А наша людяність у цих проявах - прекрасна.Авторка Євгенія Мінаєва