Дванадцять років війни...На початку повномасштабного вторгнення ми були ще наївними — тепер стали значно більш розчарованими, але й тверезішими. Ми покладали великі надії на інших, сьогодні ж дедалі більше шукаємо опори в собі. Ми не до кінця знали собі ціну — і тепер головне не впасти в іншу крайність та не переоцінити себе.Як суспільство ми подорослішали на війнуУкраїна фактично стала каталізатором пробудження Європи, яка десятиліттями ігнорувала глобальні загрози. Ми раптом побачили, що дорослі держави можуть бути недалекоглядними. І водночас — що вчорашні "діти" здатні поводитися значно відповідальніше й зріліше. Ми опинилися у вирі глобальних трендів тоді, коли інші ще не до кінця їх усвідомлювали. І мали унікальну можливість спостерігати, як це усвідомлення повільно приходить до них — поки ми весь цей час тримали для них небо.Можливість — якої не хотіли і не просили.Цього року ми побачили, як через 19 років після мюнхенської промови Путіна Європа нарешті прийняла виклик і почала відповідати. Хтось скаже — аж 19 років. А хтось зізнається: ще недавно важко було повірити, що ми взагалі доживемо до цього моменту. На наших очах — ціною поту, крові, життів і надзусиль тисяч українців — Європа стає повноцінним геополітичним суб’єктом. І вже з Україною всередині. Це наслідок не лише російсько-української війни — це наслідок того, якою виявилася сама Україна.Ми отримали шанс не просто декларувати ефемерний "вектор інтеграції", а здобути конкретних друзів і партнерів. Сьогодні низка європейських держав стоїть з Україною пліч-о-пліч — у питаннях євроінтеграції, безпеки, спільної відповідальності за майбутнє континенту.Водночас досвід із НАТО, із поведінкою Сполучених Штатів щодо Гренландії та з іншими епізодами показав: іноді краще мати чесних і надійних партнерів, ніж формальних союзників, які можуть погрожувати або намагатися розміняти тебе в ширшій грі.Ми також тверезо подивилися на ворога. Він не такий слабкий і не такий дурний, як дехто хотів би вірити. Але саме тому те, що ми тримаємося й буквально вигризаємо своє майбутнє, ще більше підкреслює нашу силу. Одна річ — воювати з чмонями, інша — протистояти тим, кого бояться навіть ті, хто ще вчора здавався нам сильнішим. І, зрештою, ми дедалі чіткіше бачимо глибину ціннісної різниці з частиною Заходу. Коли звучить питання: "Навіщо вам гідність, якщо гине стільки людей?", — між нами й тими, хто так мислить, відкривається прірва глибша за Маріанську. Бо для нас гідність — не абстракція, а основа існування.Наше коло самоусвідомлення, здається, проходить усі 360 градусів: від формули "Україна — не Росія" до відповіді на складніше запитання — а чим є Україна насправді. Саме це сьогодні захищають український народ і армія. Саме для цього ми виборюємо час. І саме це, зрештою, стане фіналом війни: усвідомлена Україна в захищених кордонах, із гарантованою можливістю розвитку — як чітке й зрозуміле уявлення про себе і своє місце у світіЧаси, коли можна було відсидітися, минули — і вони дуже дорого коштували Україні.Сьогодні ми вже стали невід'ємною частиною глобальних процесів. Будь-які наші кроки й дії більше не відбуваються в умовному буфері між Росією та Європою, не десь на периферії Заходу. Вони відбуваються в самому серці Європи — і розходяться колами, впливаючи на інші країни та суспільства. Наша корупція здатна підірвати не лише віру у власні оборонні програми, а й спричинити політичну кризу в державі, яка допомагала Україні. Наш шлях євроінтеграції — його успіхи й провали — стає аргументом для цілої низки політичних сил і лідерів за кордоном. Слова, сказані в Україні владою, опозицією, відставними командувачами, миттєво розлітаються провідними світовими медіа.Ми більше не маленькі. Але чи здатні ми не повторити помилку нашого ворога — не плутати велике за розмірами з великим по суті — величним, залишається відкритим питанням. І це той іспит, який наше політичне покоління складатиме фактично весь свій шлях.