Дванадцять років війни... На початку повномасштабного вторгнення ми були ще наївними — тепер стали значно більш розчарованими, але й тверезішими. Ми покладали великі надії на інших, сьогодні ж дедалі більше шукаємо опори в собі. Ми не до кінця знали собі ціну — і тепер головне не впасти в іншу крайність та не переоцінити себе. Як суспільство ми подорослішали на війнуУкраїна фактично стала каталізатором пробудження Європи, яка десятиліттями ігнорувала глобальні загрози. Ми раптом побачили, що дорослі держави можуть бути недалекоглядними. І водночас — що вчорашні "діти" здатні поводитися значно відповідальніше й зріліше. Ми опинилися у вирі глобальних трендів тоді, коли інші ще не до кінця їх усвідомлювали. І мали унікальну можливість спостерігати, як це усвідомлення повільно приходить до них — поки ми весь цей час тримали для них небо. Можливість — якої не хотіли і не просили. Цього року ми побачили, як через 19 років після мюнхенської промови Путіна Європа нарешті прийняла виклик і почала відповідати. Хтось скаже — аж 19 років. А хтось зізнається: ще недавно важко було повірити, що ми взагалі доживемо до цього моменту. На наших очах — ціною поту, крові, життів і надзусиль тисяч українців — Європа стає повноцінним геополітичним суб’єктом. І вже з Україною всередині. Це наслідок не лише російсько-української війни — це наслідок того, якою виявилася сама Україна. Ми отримали шанс не просто декларувати ефемерний "вектор інтеграції", а здобути конкретних друзів і партнерів. Сьогодні низка європейських держав стоїть з Україною пліч-о-пліч — у питаннях євроінтеграції, безпеки, спільної відповідальності за майбутнє континенту. Водночас досвід із НАТО, із поведінкою Сполучених Штатів щодо Гренландії та з іншими епізодами показав: іноді краще мати чесних і надійних партнерів, ніж формальних союзників, які можуть погрожувати або намагатися розміняти тебе в ширшій грі. Ми також тверезо подивилися на ворога. Він не такий слабкий і не такий дурний, як дехто хотів би вірити. Але саме тому те, що ми тримаємося й буквально вигризаємо своє майбутнє, ще більше підкреслює нашу силу. Одна річ — воювати з чмонями, інша — протистояти тим, кого бояться навіть ті, хто ще вчора здавався нам сильнішим. І, зрештою, ми дедалі чіткіше бачимо глибину ціннісної різниці з частиною Заходу. Коли звучить питання: "Навіщо вам гідність, якщо гине стільки людей?", — між нами й тими, хто так мислить, відкривається прірва глибша за Маріанську. Бо для нас гідність — не абстракція, а основа існування. Наше коло самоусвідомлення, здається, проходить усі 360 градусів: від формули "Україна — не Росія" до відповіді на складніше запитання — а чим є Україна насправді. Саме це сьогодні захищають український народ і армія. Саме для цього ми виборюємо час. І саме це, зрештою, стане фіналом війни: усвідомлена Україна в захищених кордонах, із гарантованою можливістю розвитку — як чітке й зрозуміле уявлення про себе і своє місце у світіЧаси, коли можна було відсидітися, минули — і вони дуже дорого коштували Україні. Сьогодні ми вже стали невід'ємною частиною глобальних процесів. Будь-які наші кроки й дії більше не відбуваються в умовному буфері між Росією та Європою, не десь на периферії Заходу. Вони відбуваються в самому серці Європи — і розходяться колами, впливаючи на інші країни та суспільства. Наша корупція здатна підірвати не лише віру у власні оборонні програми, а й спричинити політичну кризу в державі, яка допомагала Україні. Наш шлях євроінтеграції — його успіхи й провали — стає аргументом для цілої низки політичних сил і лідерів за кордоном. Слова, сказані в Україні владою, опозицією, відставними командувачами, миттєво розлітаються провідними світовими медіа. Ми більше не маленькі. Але чи здатні ми не повторити помилку нашого ворога — не плутати велике за розмірами з великим по суті — величним, залишається відкритим питанням. І це той іспит, який наше політичне покоління складатиме фактично весь свій шлях.