У такі ночі вбивають богів, закопують попід берег, щоб більше нічого не боятися, нікому не молитися, могти все. Потім під це підведуть якесь правдиве обгрунтування. Бога нема, той, що є – не ваш, а якщо є і ваш, то це було вчора і взагалі екстремізм чистої води, нечистої води, стоячої води, забороніть їм це. Мені здається, в цю ніч я роблю на банальніші в світі речі. Несу у серці пригорщі стиглої шовковиці. Серце чорне, мов язик від ягід, мов думки від цієї ночі. Як утримати в собі бодай клапоть червоного полум’я, віри як не в краще, то принаймні у те, що все було не даремно. А якщо й не мати анітрохи віри, то все одно йти, плисти, гребти далі, з серцем, повним шовковиць, зі світом, осиротілим без богів, з усесвітом, що мовчить і кудись провалюється. В такі ночі ніщо не врятує від самих себе. Ані зірки, ані алкоголь, ані сни, бо сну немає. І ось що я думаю: якщо в мені проростає образ нового сенсу, мов насіння, з якого убиті боги проклюнуться знову, чи це не може замінити серцю, пофарбованому шовковицею в цілковито чорне – віру, надію, трохи червоного полум’я і сподівання, що все це було не даремно, якщо кожна кинута у безвість пісня все-таки, попри все, повертається. Хай навіть не так, не туди, не тоді, як нам би хотілося. Хай навіть ми цього у повній мірі так і не застаємо.