У часи, коли концерт у «Палаці спорту» став розширеною версією концертів у Stereo Plaza, там вкрай рідко можна побачити щось схоже на шоу рівня цього майданчика. Якщо колись концерт українського артиста у «Палаці спорту» — це був ніби політ у космос, то зараз — поїздка у метро. Це давно не щось незвичне. Просто є різні станції: хтось — «Золоті ворота», а хтось — «Почайна». Проте іноді це може бути і «Solna centrum» зі стокгольмського метро. Для мене шоу рівня «Палацу спорту» — це не про кількість людей у балеті, розмір екрану, вартість костюмів від іменитого дизайнера чи довжину язика сцени. Кожен міряється тим, чим може, так би мовити... Для мене «Палац спорту» — це обмін енергією та синергія артиста з глядачем, а не масовка перед великим екраном. Це коли на першій пісні доводиться тримати щелепу, бо «Святі їжачки!». Коли якісний живий звук, а не pre-record, який там щось вже занадто часто. Це live-версії пісень, які хочеться переслуховувати частіше за студійні, бо енергетика.Яскравим прикладом такого концерту за ці 4 роки для мене є MONATIK — перший, хто повернув мені віру у колишні «Палаци спорту» як такі. Це був єдиний організм, який пульсував в один такт. Коли глядач — це не спостеріч перед екраном, а учасник концерту. Без глядачів концерт MONATIK був би неможливий. На «Антитілах» боявся кліпнути, бо міг пропустити щось цікаве, а дивитись у одну точку було неможливо, адже красиво було всюди на різних рівнях. Іміджеві шоу у «Палаці спорту» — це мистецтво. Це не гонорарний виступ десь біля басейну у заміському комплексі. Це має бути рівень стадіону. Мрію аби знову почали мірятись якістю, а не кількістю, і вже є перші артисти, готові грати у цю гру!❤️Роман Бутурлакін🔥🫙 На каву та смаколик кішкам 🪙🔥📱На оновлення техніки