Рогатинська міська рада | У залі Рогатинської дитячої школи мистецтв імені Бориса Кудрика стояла...

У залі Рогатинської дитячої школи мистецтв імені Бориса Кудрика стояла тиша. Не урочиста — важка, жива, така, що має вагу людського болю: осідає на плечах, стискає горло й не дає промовити нічого. У цій тиші сиділи матері. Наші краянки, які народили синів для життя — а віддали війні.Зустріч-пошанування «Матері, які народжують Героїв» не була звичною подією до Дня матері. Це була "спроба" Рогатинської громади бодай на мить стати поруч із жінками, у яких війна забрала найдорожче. Не формально «вшанувати» чи «віддати шану» кількома правильними словами, а вистояти поруч із болем, що не стихає ні вдень, ні вночі.І, мабуть, найточніше про цей біль сказав декан Рогатинський УГКЦ отець Дмитро Бігун. Він розповів історію, яка, здається, залишиться у серці кожного, хто її почув сьогодні.Якось о.Дмитро довго говорив із матір’ю, яка втратила сина. Хотів знайти слова, які могли б хоч трохи полегшити її страждання. Питав, що зробити, аби біль відступив. І тоді жінка підняла на нього очі й тихо сказала: «Отче, я не хочу, щоб хтось забирав у мене той біль. Бо він – це те, що показує мені: мій син далі є живим. Цей біль дає мені сили рухатися вперед».Отець Дмитро зізнався: після тієї розмови кілька днів мовчки думав над її словами. А потім війна увійшла вже у його власний дім — на Запорізькому напрямку загинув брат, син священника, який шість років боронив Україну. І тоді ті слова повернулися до декана вже не як чужа історія, а як правда, яку довелося прожити самому.Війна, на жаль, не має слова «кінець». Вона не завершується після похорону. Не стихає після останнього залпу. Вона продовжується у порожніх кімнатах, у телефонних номерах, на які більше ніхто не відповість, у матерях, які прокидаються серед ночі від звички дослухатися до кроків сина.«Ми вдячні за ваших дітей, — звернувся отець Дмитро до матерів. — І хочеться тільки одного: щоб Господь обійняв ваш біль. Щоб не дав вам іти цією дорогою наодинці. І щоб пам’ять про ваших синів жила не лише у прапорах чи пам’ятниках, а в наших серцях і молитвах».Того дня до матерів зверталися також секретар міської ради Христина Сорока, молодший сержант Лариса Гнатюк — представниця відділення ЦВС 4 відділу Івано-Франківського РТЦК та СП м. Рогатин, завідувачка ветеранського простору «Серце ветерана» Юлія Кононова. Їхні слова були щирими й справжніми, бо звучали для зранених сердець. Вони говорили про вдячність, пам’ять і силу матерів, які після страшних звісток знаходять у собі мужність жити далі.Наприкінці зустрічі мами понесли додому чашки живих квітів. І в цьому було щось боляче символічне. Бо квіти — живі, їх треба берегти, поливати, тримати на світлі. Пам’ять про наших загиблих Героїв є саме такою. Вона не може бути холодним каменем чи датою на меморіальній плиті. Вона мусить жити у молитвах, наших вчинках, у дітях, які виростуть, знаючи, якою ціною стоїть їхня країна.Матері несли ті квіти обережно, пригортаючи до себе, ніби щось дуже крихке й дороге. Так само вони несуть у серці своїх загиблих синів.