Сьогодні, у День медичної сестри, я хочу розказати історію запорізької медсестри Світлани Іванівни. На початку повномасштабного вторгнення жінка проживала у рідному селі — Дорожнянці Пологівського району. Зі смертю мами, яку вона доглядала останні роки, переїхала до Запоріжжя. Повертатись назад жінці вже немає куди — її будинок повністю зруйнований. Зараз вона має статус внутрішньопереміщеної особи і щоденно допомагає людям. Спочатку пані Світлана працювала у Міській лікарні №3, а зараз - у ЛОР-відділенні Міської лікарні №4.Але за робочим халатом, за спокійними руками і щоденною турботою про пацієнтів є ще одна, дуже особиста історія. Її син Станіслав у березні 2025 року став до лав Збройних Сил України та боронив країну на Донецькому напрямку. Із 15 червня 2025 року він не виходить на зв’язок і вважається безвісти зниклим. Світлана Іванівна постійно шукає його в списках військовополонених і продовжує чекати.Мені важко уявити, як це — щодня виходити на роботу, допомагати іншим, тримати себе в руках і при цьому жити з таким болем усередині. Але саме так сьогодні живуть багато наших медичних сестер. Вони лікують, підтримують, заспокоюють. І дуже часто самі несуть у собі втому, втрату, страх і надію, про які не говорять уголос.Світлана Іванівна - одна з тих жінок, у яких велике серце. І в цей день я хочу подякувати їй. Подякувати всім медичним сестрам Запоріжжя за те, що вони постійно поруч з пацієнтами. Допомагають попри все.І дуже хочеться, щоб найбільше, чого сьогодні чекає Світлана Іванівна, сталося. Щоб її син знайшовся. Щоб вона дочекалася.