Частина 2Прихильники обмежень часто говорять про демографію: мовляв, треба захищати традиційну сім’ю, народжуваність, майбутнє нації. Але юридична невидимість ЛГБТ-пар не створює жодної додаткової дитини в різностатевій сім’ї. Вона лише робить частину вже наявних домогосподарств менш захищеними.Сила народу, а також і самої держави (capacity) — це не лише кількість населення. Це і довіра між людьми, соціальний капітал, готовність залишатися в країні, служити їй, будувати тут відносини. Організоване суспільство набагато сильніше неорганізованого і подавленого.Дискримінаційне право штовхає людей до еміграції, приховування, недовіри до інших, остраху на абсолютно пустому місці й внутрішнього відчуження.Сім’я — це інститут відповідальності, міцна органічна клітина суспільства, а не біологічний кросворд. Держава не повинна визначати, чи подобається їй стать людей у конкретній сім’ї. Держава має передусім створювати умови для стабільних відносин відповідальності, догляду й взаємної підтримки.Важливо, щоб наша політика все ж віднаходила поняття спільного блага. Його часто неправильно зводять до того, “що подобається більшості” або “що відповідає традиційній моралі”. Але справжнє спільне благо — це умови, за яких усе суспільство стає стабільнішим, відповідальнішим і менш вразливим.Цю дискусію небезпечно перетворювати на інструмент культурної перемоги однієї, більш консервативної частини суспільства над іншою. Нам потрібне суспільство відповідальне, яке захищає слабких і один одного і зменшує хаос. Наразі ж я бачу різні групки, які набивають собі політичний капітал через атаки на незахищені групи.Україна в умовах війни потребує не культурних фронтів усередині суспільства, а максимальної інтеграції всіх громадян у спільну справу. .Окрема проблема — нові норми законопроєкту. Вони розмиті й можуть бути використані як інструмент тиску одного партнера на іншого, а також держави на подружжя. Особливо проблемною є категорія “доброзвичайності”. За критикою правозахисників, така норма створює невизначеність і може відкривати простір для дискримінаційного застосування.Закон має зменшувати свавілля, а не давати йому морально туманну мову. Якщо людина не може передбачити, чи її сімейне життя буде визнане, бо це залежить від “уявлень” про моральність, то людина живе під загрозою свавільності і вибірковості трактування цих розмитих термінів.Цивільний кодекс має бути “конституцією приватного життя”: він повинен давати передбачувані правила для власності, договорів, сімейних і особистих відносин.І це питання не лише ЛГБТ чи “нетипових” сімей. Такі розмиті категорії завтра можуть застосовуватися до самотніх матерів, людей у повторному шлюбі, міжконфесійних родин, людей без дітей, військових пар, нестандартних форм догляду, літніх людей, які живуть разом і ведуть спільне господарство.Якщо закон захищає лише соціально зручні сім’ї, він не моральний, а конформістський.Спільне благо вимагає боротьби проти моральної паніки і гомофобного популізму. Проти цього треба поставити цінності правової визначеності, соціальної довіри й включення всіх громадян у спільний порядок.Краща відповідь — показати, що українська політична нація достатньо зріла, щоб цим всім не займатися — не створювати розлами, які нікому нічого не приносять, не атакувати меншості, а разом будувати країну.