Мої батьки, ко-річка і її родина тоді дуже багато для мене зробили, я не сильно сюди щось писала, ми майже не спали весь тиждень, був дуже великий потік біженців, ми сиділи кожного дня до глибокої ночі в п'ять комп'ютерів - ми з подругою з коледжу, мої і її батьки з України, її сестра з Австралії, моніторили квитки, які просто зникали щоразу як ми пробували заповнити дані, навіть ті, що коштували по 40к грн в один кінець, це все в перервах між вибухами і бомбосховищами, паралельно квитки до України допомогав шукати навіть нац комітет. Половину вже куплених флайтів просто відміняли. Постійно було питання, чи закриють аеропорти. Потім два дні дороги і нічних флайтів. Це був дуже дивний день, ми змогли лише 11 числа виїхати, якщо правильно пам'ятаю, я точно знаю, яку музику ми слухали, в що були вдягнені, це була ніч, ми в абсолютній тиші провели поїздку до аеропорта. Він був настільки перенавантажений, що ми ледь не спізнились на літак, бо, як виявилось, приїхати за 3 години виявилось недостатнім. Загалом дні були дивні, ніхто не знав що казати, постійно була тиша у їдальні коледжу, я знаю кілька людей, у кого близьких забрали у Газу, у друга з Палестини померла частина його найближчих людей там же.