😉

"Помаранчі - не єдині фрукти", Джанет Вінтерсон
#прочитане #fiction

Я тужу за Богом. Мені бракує товариства когось цілковито вірного. Я й досі не вважаю, що зрадив мене Бог. Зрадили мене слуги Божі, але слуги за своєю природою зрадливі. Я тужу за Богом, який був мені другом. Я навіть не знаю, чи Бог існує, але добре знаю, що Бог - це емоційна рольова модель, і практично жодні людські стосунки до неї близько не підходять.
😉 Історія дорослішання з автобіографічними елементами, яка оповідає про дівчинку Джанет (так-так, як і авторку), яка зростає в суворій релігійній родині протестантів-п'ятидесятників в маленькому англійському містечку у другій половині минулого століття, поступово усвідомлюючи свій - гріховний, як каже її віра - потяг до жінок.

😉 Ця невелика книга сповнена дуже британських колоритних маленьких анекдотів про ексцентричних людей, у яких смішками ховається глибокий біль, біблійних та літературних алюзій, а також химерних-прехимерних алегоричних казок, щодо яких я до кінця не певна, чи всі розшифрувала.

😉 З самої передмови Вінтерсон зізнається, що наративізує та охудожнює власне життя, це не мемуари, це літературне опрацювання своїх і не своїх досвідів. І, з одного боку, це дуже сумна і тендітна, попри всю іронію, річ. Було болісно слідкувати за тим, як у одній дівчині уживалася і віра, і заборонене цією вірою кохання, і бажання близькості з матір'ю, і усвідомлення повного нерозуміння з боку тієї людини.

😉 А з іншого (увага, заходимо на територію дикої суб'єктивщини) - з самого початку мене переслідувало якесь відчуття перепони, бар'єру, наче за усіма цими літературними нашаруваннями мене філігранно витримують на відстані витягнутої руки. От інколи мені подобаються такі відкриті тексти, де є багато простору для власних думок і досвіду самого читача, але от тут мені майже постійно було щось не так (мій власний настій? переклад? британськість?), і складно це артикулювати на рівні вищому за "шкірою чую якусь синтетику". Зрештою, інколи текст буває просто не метчем.

😉 І от наче будь-яка оповідь працює саме так, і я не критикую авторку за селективність у зображенні дуже особистих, вразливих речей, але щось тут для мене лишилося недоговорене, непроникненне, при тому що проза сама по собі сподобалася мені настільки, що наступною книжкою я собі взяла "Письмена на тілі

" тієї ж Вінтерсон. Надзвичайно цікава жінка, але мені треба побачити більше аби осягнути, чи можу я налагодити з нею контакт і чи моя це авторка взагалі. Але у дечому я її, все ж, дуже розумію.

Здається, моя основна проблема в тому, що я люблю неправильних людей. Правильних в усьому іншому, крім одного: адже романтична любов до іншої жінки - гріх.
«Мавпування чоловіків», - з огидою говорила мати.
Проте якби я справді мавпувала чоловіків, вона мала б усі підстави відчувати огиду. Для мене чоловіки були просто антуражем, не надто цікавим, але нешкідливим.