Чому фотографії зруйнованого Херсона іноді болять сильніше, ніж самі руйнування?

Дивна річ. Можна щодня бачити понівечені будинки, розбиті вулиці, наслідки російських обстрілів і при цьому триматися досить спокійно. Не тому, що байдуже. Просто треба жити далі.

А потім побачити фотографію знайомого місця, і раптом стає нестерпно боляче.

У психології є кілька пояснень цього явища.

Перше — адаптація до тривалого стресу. Коли небезпека стає частиною повсякденного життя, нервова система намагається пристосуватися. Ми продовжуємо працювати, ухвалювати рішення, займатися буденними справами. Це не означає, що перестаємо переживати. Просто психіка намагається зберегти нашу здатність діяти.

Друге — емоційна пам'ять. Фотографія дозволяє зупинитися й роздивитися те, повз що в реальному житті ми часто змушені проходити. І побачити не лише руїни, а й те, що пам'ятаємо: знайому кав'ярню, будинок, вулицю, де колись гуляли. Мозок відтворює пов'язані з цими місцями спогади та емоції.

А третє має навіть окрему назву — соластальгія.

Цей термін запропонував австралійський дослідник Гленн Альбрехт. Він означає душевний біль через руйнування або зміну рідного середовища, коли людина досі перебуває вдома.

На відміну від ностальгії, для соластальгії не потрібно нікуди їхати. Можна залишатися у своєму місті й сумувати за ним таким, яким воно було.

Звісно, це не універсальне пояснення всіх наших реакцій. Але воно допомагає зрозуміти, чому іноді фотографія знайомої херсонської вулиці викликає більше сліз, ніж щоденна зустріч із наслідками обстрілів.

Можливо, коли ми йдемо цією вулицею, то думаємо, як жити далі. А коли дивимося на її фотографію, згадуємо, скільки життя там уже було.

І болить не лише за будинками. Болить за цілим світом, який із ними пов'язаний...