Тату, пробач…

Твоя донька більше не бореться.
Вона давно не героїня,
вона просто тінь тієї, що колись сміялась,
коли ти називав її «моє сонце».

Тепер у неї холод всередині.
Не той, зимовий — а той, що лізе під шкіру,
повзе по венах,
і стискає горло, коли намагаєшся вдихнути.
Вона запускає повні легені диму,
наче хоче задушити біль,
начебто дим здатен закрити рани,
які залишила тиша після твого голосу.

Вона більше не плаче вголос —
бо плач чути,
а її біль має бути тихим.
Тільки дим і тремтячі пальці,
тільки ніч, яка ніколи не закінчується.
Їй хочеться, щоб обійняли —
але всі руки чужі,
всі пахнуть байдужістю,
усі такі огидно не твої.

Вона пам’ятає, як ти колись
торкався її волосся
і казав: «Не плач, я поруч».
І вона вірила.
Боже, як вона тоді вірила.
Тепер вона шепоче це сама собі,
але голос тремтить,
і ніхто не відповідає.
Тільки тиша.
Тиша, від якої хочеться кричати,
ламати повітря руками,
падати,
зникати.

Вона дивиться в небо —
бо кажуть, ти там.
Але воно мовчить.
І зірки не відповідають.
І місяць байдужий.
І здається, що тебе забрало небо,
але не залишило навіть спогадів —
лише рани, які не гояться.
Тату…
Вона хотіла бути сильною,
як ти казав.
Триматися,
не здаватись.
Але як триматись,
коли не лишилось за що?

Вона йде вулицею
і бачить чоловіків,
що сміються з дітьми,
і їй хочеться кричати:
«Тату, чуєш?! Я теж так хочу!
Хоч на хвилину…
Хоч раз ще раз!»
Її руки тремтять від порожнечі,
а серце — від спогадів.
Вона живе ніби на автоматі,
усміхається, щоб не питали.
Каже, що все добре,
а потім приходить додому
і мовчки дивиться в одну точку,
бо там, десь у пам’яті,
твоя тінь.

І вона говорить до неї,
як до живого:
«Тату, пробач…
я більше не витримую.
Мені холодно, розумієш?
Без тебе холодно.
І навіть коли всі поруч —
я одна».
Вона не хоче жити у світі,
де твоїх рук нема.
Де кожен дотик — фальшивий,
де кожна посмішка — вимушена,
де замість тебе — просто біль.

Іноді вона уявляє,
як би це було —
знову обійняти тебе.
Відчути запах дому,
диму, кави, тепла.
Впасти в ці обійми,
як у дитинстві,
і знати: все буде добре.
А потім розуміє —
не буде.
Бо тебе немає.
І від цього
дихати стає важче,
жити — безглуздо.

Тату, пробач…
Твоя донька більше не бореться.
Вона просто існує.
Серед людей,
що не знають,
як сильно вона хоче
просто одного разу
почути твоє
«я поруч».