Ніколи не кричи довго – ти втратиш головне: повітря. Коли тебе завалило, перша реакція кликати на допомогу. Але рятувальники кажуть: у паніці людина кричить, втрачає кисень, задихається сама. А ми приходимо – і вона вже без свідомості. Під завалами важливо економити кожен подих. Один з тих, хто вижив, прошепотів:«Я хотів кричати, але згадав, що не можна. Я просто стукав по трубі і мене знайшли, бо я мовчав і дожив». Не намагайся вибратись сам. Якщо не впевнений, можеш обвалити все. Ти рухаєшся, підіймаєш голову, ворушиш ногою і перекриття над тобою падає ще глибше. Ми знаходили людей, які майже вибрались. МАЙЖЕ. А потім на них обвалювалось те, що трималося на сантиметрі пилу. Якщо не впевнений – не рухайся. Зміцнюй простір навколо себе, навіть просто руками. Перевір три речі: дихання, кров, світло. Закрий рот і послухай чи не дзвонить у вухах, чи немає відчуття задухи, чи не тече десь кров. Багато хто гине не від самого завалу, а тому, що не бачить: пошкоджено судину, і йде внутрішня кровотеча. Якщо можеш перев’яжи все, що тепле й липке, навіть розірваною футболкою. І дивися чи є хоча б краплина світла. Це – орієнтир і шанс. Не втрачай часу. Рятувальники кажуть: виживають ті, хто рахують час, співають подумки, слідкують за пульсом – не дають мозку зійти з розуму. Завал – це ізоляція, і психіка починає «плавитись». Якщо ти втримуєш свідомість перші 3–5 годин – твій шанс зростає в рази. Створюй собі якорі, навіть якщо це просто підрахунок вдихів – це рятує. І найголовніше – не роби головної помилки: не думай, що тебе не шукають. Ти думаєш: «Навіщо чекати?» Але рятувальник каже:«Ми розгрібаємо руками, спимо по 30 хвилин, шукаємо за запахом, за теплом, за будь-якою ознакою. Ти можеш бути дуже глибоко, але ми йдемо до тебе. Якщо ти здасися – ти помреш ще до того, як ми простягнемо руку». Ти впевнений, що в екстремальну хвилину думатимеш правильно? Збережи це. Бо ніхто не знає, коли тиша стане пасткою. Але ти можеш знати, як її пережити.