От що в людях дратує, так це непослідовність. Як в тому жарті - всі хочуть в рай або в Вальгаллу, от тільки помирати ніхто не хоче.
В житті теж десь так.
От уявіть, що беремо в руки історичний роман. Або навіть підручник. І читаємо в ньому про простого українського селянина 1940-х, в якого УПА реквізувала корову, а взамін дала бофони - псевдогроші, на які і купити нічого, крім проблем з окупаційною владою. І тепер цей хлоп ходить і всім каже, що УПА для простого українця нічим не кращі за НКВС. Тим більш, що у совєтів все чітко, а повстанці тільки один з одним і б'ються, під його селом бандерівці мельниківців стріляли. Тож на граблях він вертів ті визвольні змагання - при комуністах теж жити можна.
Чи про щиро патріотичного в душі хлопця, якого мобілізували в армію УНР під час наступу військ Муравйова. А він додому пішов, бо в сраці все те мав. Бо він взагалі не солдат, а поет. І уряд УНР - це несерйозно, якісь дурні люди та постійні чвари довкола дрібних питань. І в армії забагато русифікованих офіцерів, а українізація не проведена, тож пішло все кобилі в тріщину, хай іншого знайдуть. Через день розстріляють солдатів під Крутами, невдовзі візьмуть Київ і влаштують в місті різанину, в якій загине половина його друзів, яких він щиро оплаче. Потім його ще до Скоропадського і до Директорії мобілізувати спробують, але він кожного разу знаходитиме шлях додому.
Мені здається, будь-яка людина хоч трішки патріотичних поглядів наших героїв вважатиме за не дуже хороших, не дуже гідних та в цілому не дуже корисних. Принаймні, я майже не бачив людей, які виходять і називають героїв Перших та Других Визвольних нецензурними словами через те, що мали місце звичні для війни сумні моменти - мобілізації, реквізиції, міжсобої, помилки. Не прийнято якось. При цьому всьому вони в нас все ж герої - себто, люди, на яких ми домовилися рівнятися. А на хлопців, про яких мова в цьому пості, ми рівнятися не домовились, бо вони не герої, а щось інше.
Вітаю, ми в Третіх Визвольних.
І що ж в нас так змінилося?