​​Публічна непублічністьЯ завжди кажу, що хочу стати публічною людиною. Виступати на конференціях, давати інтерв'ю, адже це один зі способів набрати вагу в професійній сфері й не лише в ній. Все це для того, щоб мати можливість допомагати моїм побратимам. Щоб їм не доводилося проходити той самий шлях, який пройшов я.Але завжди є одне «але». Я не можу бути в натовпі людей. Завжди відчуваю небезпеку й тривогу. І це дуже втомлює...Після таких заходів мені потрібно кілька днів, щоб прийти до тями. І річ не в страху перед сценою чи чимось подібним, у мене страх перед самими людьми. Адже люди стільки разів зраджували мене й ставилися зі зневагою, що тепер я чекаю цього від усіх.Проте я розумію, що закритись від усіх це не вихід. І що треба шукати баланс, хоча для мене це важче, ніж йти в бій. Бо на війні ти чітко знаєш, де твій ворог а де побратим, а ось в цивільному житті все набагато складніше.Але якщо ця публічність, ціна за те, щоб голос моїх побратимів почули, я готовий її платити. Поки що, маленькими кроками.🫡