Коротше мужички, от я і звільнився, та став ухілесом. Хотілося б розповісти детально все хороше і також всю залупу яку я бачив і яка стала фатальною у моєму рішенні покинути "славетний" підрозділ, але є ще люди які залишаються там і дорогі мені, щоб їх не підставляти. Зате завуальовано без назви імен розкажу, оскільки хотів давно, але не хотів поїхати на "розмову", на яку доречі мене вже намагалися забрати прямо з під реабілітаційного центру, коли я ледве ходив з апаратом зовнішньої фіксації загвинченого в мою ногу. А звільнився я, оскільки остаточно переконався, що в 20му році я прийшов у підрозділ яким керує не лідер, а насаджений ідол. Різниця між лідером і кумиром я думаю зрозуміла всім. Паралельно розповідям, що ми підрозділ з натівською підготовкою, ідеологія була на рівні радянської партії. Великий командир, який все знає, все вміє і ніколи не помиляється. Ти маєш його любити та поважати (за що любити, поважати і які його реальні бойові заслуги за п'ять років так і не почув, не дізнався і не побачив від жодного адепта його "величності"). Але якщо не будеш любити - то ти невдячний підарас. Починаючи від забезпечення (в підрозділі з рекламою піздатих мультикамів які тобі видадуть, але по факту видавали їх при Білецькому тільки, а наразі купляй все сам бо ніхуя нема) закінчуючи підготовкою (ось тобі кулемет, але вчися сам, бо нам не на часі) . Про заохочення та справедливість я вже мовчу. Немає значення що ти зробив, але поки не поцілуєш халат султану, ти ні на що не заслужив. До маріупольскої битви я ще не дуже це шарив, оскільки гнійники лопаються під час скрути, і скрута почалась вже на війні і після полону. Виявилось, що навіть така нижча нагорода як пістолет варта в першу чергу ясних чинів, наближених до великого падишаха, а солдатік має ще довести свою лояльність, про вищі нагороди я мовчу. Чомусь люди, які відстоюють свою думку не гідні нічого, а ті, хто прийшов в 23му році і понюхали порох десь на полігоні вже заслужили і на пістоля, і навіть за мужність якогось ступеню. Чомусь все хороше в підрозілі це завдяки сонцеясному, а все погане це через виконавців нижчої ланки або суміжників. Чомусь "великий" замість своєї роботи вклинюється і надає прямі накази бойовим групам що і куди штурмовати, а коли ті несуть втрати через конкретно його непродуманий наказ - він не винний. Винні усі але не він. Коли мені казали, що ми не будемо відправляти людей у залупу задач 200, а потім величний відправляє у очевидну засідку людей, які цим займатись навіть не повинні та отримують жмурів. Та замість того, щоб щось хтось йому за це сказав - всі закривають очі, бо це величний султан наказав, а він не може помилятися. Після таких двухсотих, яких я і мої колеги зростили у фахівців в сто разів кращих за мене я і прийняв рішення піти. Я не можу жити з тим, що говорив пацанам, що їх не відправлять у задачі двісті, а потім казати матері загиблого, що він помер як герой. Ви не знайдете жодного військового з цієї бригади, який маючи нагороди не любить Дениса. І не знайдете жодного володаря бойових високих нагород, який відкрито його Не любить. Оскільки я маленький гвинтик і повпливати на ситуацію не можу, то кращим рішенням було піти і не заважати "професіоналам" робити їх роботу. Єдине що прошу вибачення у пацанів яких тренував, вибачення за те, що я їм, сам того не знаючи, напиздів про найкращий підрозділ у світі і кращих ясних чинів. Дякую за розуміння. Як Тавр спекулювати на славі трьохрічної давнини не буду, оскільки життя триває. Тому ніколи не вірте словам, а дізнавайтесь, питайте знайомих да дивіться самі і робіть висновки.