Людину з яскравими нарцисичними рисами легко сприймати як когось надто впевненого в собі: вона вміє привертати увагу, наполягає на своєму і рідко визнає провину.
Але психоаналітичний погляд змушує дивитися глибше, бо за такою поведінкою нерідко стоїть не сила, а дуже крихке відчуття власної цінності.

Пояснення тут теоретичне, і воно не описує кожну людину однаково.

Згідно з ним, велич, зверхність і постійна потреба в захопленні виконують роль захисту від внутрішньої порожнечі та глибокого сорому, з яким неможливо залишатися наодинці.

Якщо в ранньому досвіді, наприклад, дитину бачили не такою, якою вона є, а лише через її досягнення чи відповідність очікуванням, вона могла так і не відчути, що її цінність існує сама по собі.
Тоді самооцінка стає залежною від чужих реакцій: похвала піднімає, а байдужість чи критика обвалюють майже до відчуття, що тебе взагалі немає. Страшне відчуття…

Саме тому нарцисична людина так гостро реагує на критику і так болісно переживає, коли її не помічають. Для неї це не просто неприємний момент, а загроза тому, на чому тримається відчуття себе.

Розуміння цього не скасовує болю, який така поведінка завдає близьким, і не означає, що його варто терпіти.
Але воно змінює питання, яке хочеться поставити: що саме людина так уперто намагається не відчути, коли їй так необхідно здаватися величною?