Досягнення є, реальне, підтверджене, помітне іншим, а замість задоволення з’являється швидке «це не так вже й багато» або майже автоматичний перехід до наступної цілі, ніби зупинитися і відчути радість небезпечно.Ця звичка знецінювати зроблене часто формується там, де похвала в дитинстві була рідкісною, умовною або одразу супроводжувалася новою вимогою. Якщо визнання ніколи не було достатнім самим по собі, психіка вчиться не довіряти власним досягненням і шукати в них недолік ще до того, як хтось інший його знайде.З часом це перетворюється на внутрішню звичку, коли будь-який успіх автоматично применшується, порівнюється з чужими результатами або пояснюється удачею, а не власними зусиллями. Радість від зробленого стає короткою, майже непомітною, бо суворий внутрішній голос швидко перебиває її новим завданням.Визнати власний успіх це не про хвастощі чи самовпевненість, а про здатність на мить зупинитися і дозволити собі відчути, що зроблене справді має значення, без негайного пошуку причини применшити це відчуття.