Вчора я їхала на зустріч у маршрутці. Поруч були хлопчик і дівчинка, років по сім. Вони сиділи на сусідніх сидіннях і говорили так просто, ніби дорослих поруч не існує.Хлопчик раптом сказав: «Я думаю, що всі, хто зараз дорослий, мали щасливе дитинство».І мене ніби щось стиснуло зсередини. Бо цьому хлопчику - сім. Чотири роки триває війна, до того були ковід і карантин. Фактично він і не знає, що таке «щасливе дитинство» в нашому розумінні. Йому просто нема з чим порівнювати і це знання існує для нього лише з чужих слів і фільмів.А потім дівчинка між іншим сказала: «Ти знаєш, Одесу знову сильно бомблять».І хлопчик, з інтонацією маленького старичка, відповів: «Так, знаю».В той момент у мене промайнула думка: як же вони далі будуть жити в такому небезпечному світі, як їм планувати й мріяти?Але потім я подумала ось про що. Так, їм буде складніше, вони інакше будуватимуть довіру до світу. Але це не вирок, це інша стартова точка.Бо базове довір’я формується не лише з подій, воно народжується з присутності.З того, чи є поруч дорослий, який витримує реальність і водночас залишається живим, теплим, у контакті. Не заперечує страшне, не лякає ще більше, не перекладає свій страх на дитину, а просто залишається поруч.Можливо, наші діти не пам’ятатимуть «щасливе дитинство» так, як пам’ятаємо його ми.Але вони можуть понести з собою інший досвід: що світ складний, що біль існує, і що поруч може бути дорослий, з яким не самотньо.Бути дорослим сьогодні - це не зробити світ безпечним.Бути дорослим - це стати точкою опори у небезпечному світі.І, можливо, саме так, тихо і непомітно, ми й передаємо нашим дітям інше життя. Не ідеальне, але достатньо стійке, щоб у ньому можна було жити.