Сьогодні — 22 червня. Для багатьох це дата, що залишила глибокий слід у пам’яті поколінь. У цей день почалась Друга світова війна для Радянського Союзу. «О четвертій годині ранку Київ бомбили, нам оголосили, що почалась війна…» — ці слова знали напам’ять ще наші бабусі.Сьогодні ми знову живемо у часі війни. Уже четвертий рік. Ми навчилися адаптуватися, робити вигляд, що все «в межах норми», планувати, працювати, навчати дітей, створювати для них хоча б ілюзію безпеки. Але війна — як тінь: її не завжди видно, але вона завжди з нами.Ми, батьки, несемо цей вантаж мовчки. Як атланти. Ми стараємось тримати баланс — між тривогою і спокоєм, між роботою і турботою про дітей, між новинами і звичайним життям. Але організм пам’ятає. Душа пам’ятає. Хронічна втома, роздратування, часті застуди, втрата ресурсу — це теж наслідки війни. Навіть якщо ми про них не говоримо.Я працюю з батьками, які залишились в Україні, і з тими, хто виїхав за кордон. І можу сказати чесно — немає «легше» або «важче». Є просто — по-іншому. Кожен батько й кожна мати зараз живуть у надскладних умовах. І щодня роблять неможливе: дають своїм дітям життя, розвиток, любов і стабільність — всупереч усьому.Я знаю батьків, які телефонують із фронту. Вони знаходять хвилини між боями, щоб поговорити про свого сина чи доньку, попросити поради, як допомогти дитині, як підтримати. Вони — воїни, але перш за все — батьки. І навіть там, серед вибухів і небезпеки, вони думають про дитину, піклуються, хочуть залишатися для неї опорою. Я схиляюся перед такими людьми. Це неймовірна сила любові. Сила батьківства. І я вірю, що ця любов допоможе нам усім пройти цей шлях.22 червня шість років тому мій син святкував випускний. Я пам’ятаю, як він із друзями хотів зустріти світанок — о четвертій ранку. І я дуже просила: «Давайте трохи пізніше… Не о 4 ранку 22 червня». Вони не розуміли, чому, адже для них це був просто день, просто свято. Але щось у мені наполягало. Можливо, то було передчуття.Тепер мій син і його однокласники вже дорослі. Вони навчалися, працюють, будують життя у час війни. А вона все ще триває. І так боляче це усвідомлювати.Я хочу звернутися сьогодні до кожного з вас, хто читає ці слова:Будь ласка, бережіть себе.Ваш емоційний стан — це опора для ваших дітей.Ваше здоров’я — це те, на чому тримається стабільність вашої родини.Висипайтесь (за змоги). Їжте. Робіть те, що наповнює.І дозвольте собі відпочити — не тоді, коли вже впадете, а трохи раніше.Ми не вибирали цей час. Але ми — в ньому. І ми проходимо цей шлях з гідністю.Я дуже хочу миру. І бажаю його кожному з вас — у серці, вдома, в країні.Хай буде світло. Хай буде мир. Хай буде новий світанок.