Сьогодні – Всеукраїнський день психолога. І я хочу трохи розповісти вам свою історію.Коли багато років тому я вступала на психологію, це звучало як щось дивне. Незрозуміле. Де працювати? Як заробляти? Навіщо це взагалі? Психологія тоді не була «мейнстримом». Але мені було цікаво. Дуже.Я починала з роботи з дітьми — захоплювало все, що пов’язано з розвитком пізнавальних здібностей. Як зробити навчання цікавим? Як допомогти дитині полюбити читати, вчитися, мислити? Це була радість. Це була жива, творча робота. Я бачила, як діти, які не любили книжки, починали читати. Як починали говорити впевненіше. Як очі загорялись. Це був кайф.Час минав. І роботи ставало більше. Зараз — зовсім інша реальність. Після ковіду, після карантину, в умовах війни — вже четвертий рік — до мене приходять інші діти, інші родини. Це вже не просто «не любить вчитись». Це депресії, тривожні розлади, селф-харм, порушення харчової поведінки. Це втрати. Це діти, які бояться майбутнього. Це батьки, які не знають, як бути. І всі — шукають хоч якусь опору.Сьогодні, у день психолога, я вперше в житті мрію не про нові проєкти, не про цікаву роботу. Я мрію про те, щоб роботи у нас стало менше. Не тому, що ми втомились. А тому, що хай би було менше болю. Менше тривоги. Менше втрат. І більше тих випадків, коли до психолога приходять, щоб ділитись чимось хорошим.Я роблю те, що можу. Поруч з тими, хто потребує. І щиро радію, коли чую слова вдячності — бо це означає, що десь стало трохи легше.Це мій шлях. Шлях у професії, яка колись здавалася дивною. А зараз — стала надважливою.Бережіть себе. Дбайте про своє психічне здоров’я, про своїх дітей, про те, що в середині. Хай у вашому житті буде більше світла, більше тиші всередині — і людей, які можуть підтримати.