​Якось травневого ранку один молодик побачив біля стіни парку чоловіка, приблизно його віку, що просив милостиню. Поруч із ним стояв плакат, що був написом від руки на уламку дошки: «Я сліпий». Це благання явно не торкало серця мешканців і туристів великого міста, що квапливо проходили повз. Якщо не рахувати кількох монеток, миска для збору милостині була порожня.Зворушений цим сумним видовищем, перехожий подумав про те, чого позбавлений цей нещасний юнак у такий чудовий день, і підійшов до жебрака. — Я не можу дати вам грошей, — винувато пояснив він жебраку, — бо сам кілька місяців без роботи. Але якщо ви не проти, я можу допомогти вам іншим способом. Я хотів би внести деякі зміни у ваше прохання про допомогу.Здивований жебрак деякий час вагався, а потім знизав плечима: — Гаразд, робіть що хочете. Але маю вам сказати, що навряд чи знайдуться слова, здатні пробудити жалість у жителів цього міста до чергового жебрака.Молодий чоловік витяг із кишені маркер, приписав на плакаті кілька слів і продовжив свій шлях.Увечорі він повертався через парк і, проходячи повз жебрака, із задоволенням зазначив, що новий плакат довів свою ефективність у розкритті сердець та гаманців перехожих. Миска була сповнена грошей, причому не лише дрібних монет, а й навіть п'яти- і десятидоларових купюр. — Справи у вас пішли набагато краще, — сказав він жебраку. — Точно, — відповів той, а потім, упізнавши голос молодого чоловіка, спантеличено спитав: — Що ви зробили з моїм плакатом? — Я лише додав кілька слів, — пояснив перехожий. — Але нічого такого, що було б неправдою. Тепер там написано: «На вулиці весна, але я не можу нею милуватися.»@prytcha