Вельмишановне панство. Люди пишуть, хто ще може, хто ризикує. А ризикують вони щодня, бо Олешки вже давно не місто, а суцільна біда. З лютого двадцять другого року окупанти тримають Олешки в залізних руках. Було там майже двадцять п’ять тисяч душ, а нині, кажуть, ледь дві тисячі залишилися. Решта — хто втік, хто загинув, хто просто не витримав. Росіяни перетворили колишнє зелене, живе місто на привид. Будинки розбиті, вулиці порожні, скрізь міни. Кожен крок — як останній. Дрони полюють навіть на тих, хто просто вийшов по воду чи по дрова. Гуманітарна катастрофа — це ще м’яко сказано. Немає нормальної їжі, немає ліків, немає світла, немає води. Люди голодують. Мерзнуть. Хворіють і вмирають, а поховати рідних часто не можуть тижнями — через обстріли й замінування. Лікарі по пальцях перерахувати, а ті, що залишилися, самі ледь тримаються. Окупанти обіцяли «руський мір», а принесли смерть і блокаду. Ті, хто ще там, збирають по крихтах факти. Фіксують імена загиблих, дати, обставини. Щоб ніхто потім не сказав, що «нічого не було». Бо знають: правда все одно вийде. Олешки зараз — це біль усього лівобережжя. Місто, яке росіяни фактично стерли з лиця землі, але не змогли стерти людей, які там тримаються. Тримаються до останнього. Ми бачимо це все. І не забуваємо. Нікого не забуваємо. Тримайтеся там, олешківці. Ми чекаємо. І віримо.