Чому ми боїмося старіння? Ми боїмося не зморшок. Ми боїмося дзеркала, яке щоранку шепоче: час іде. Ми боїмося не сивини. Ми боїмося того дня, коли світ забуде наш голос і запах, а цінність розчиниться, мов слід на піску. Ми боїмося не старості. Ми боїмося всіх тих мрій, які так і не наважилися прожити. Так, ми боїмося втратити красу й привабливість — ніби саме вони були головним квитком у життя. Але якщо краса — головна цінність, тоді втрата закладена від самого початку. Ми боїмося хвороб і безсилля, непотрібності й самотності. І, звісно, смерті. Погодьтеся: так собі комплект супутників «спокійного життя». Колись мене дуже лякала цифра 50. Не знаю чому саме вона, але я пов’язувала її з усім, що описала вище. Вона звучала як вирок і псувала мій настрій. В нлп ми вміємо легко змінювати переконання, тож я змінила своє — і вдячна собі за це. Я дбаю про здоров’я й зовнішність, але без фанатизму. Тепер старість для мене — радше про мудрість, повагу, спокій і глибину. Я думаю: коли життя наповнене сенсом, коли тобі цікаво те, що ти робиш, коли тобі цікаво бути з собою — старість не приходить як ворог. Вона приходить тихо, як літній вечір: із запахом яблук, пилу й задоволення від прожитого дня.