принц оф псі Ψ | У психотерапії є одне всім знайоме, а для мене — стабільно кумедне яви...

У психотерапії є одне всім знайоме, а для мене — стабільно кумедне явище: клієнт на початку виглядає готовим буквально на все.Пробачити батьків? Легко.Поворушити дитинство? Та хоч зараз.Подихати діафрагмою? Давайте двічі на день.Але варто наблизитися до тієї самої теми — з якої росте симптом — і в повітрі стає, як у маршрутці в липні, в обід.Клієнт ніби різко насторожується й починає оборонятися: — Ви не так зрозуміли, я зараз поясню.— Це вже пропрацьовано, там усе ок.— Це взагалі не про мене.Це як екскурсія квартирою, де давно не прибирали.– «Ось кухня — пропрацьована.Вітальня — тривожно, але я звик.Шафа з дитинством — до речі, багато цікавого.»А потім ти випадково відчиняєш балкон.Клієнт усміхається:«Ой, тут склад усього, що я давно мав викинути. Але руки не дійшли. Нічого важливого.»А в кутку — той самий мішок.Сірий, припалий пилом, з табличкою: «особисте — не чіпати».Іронія в тому, що саме він усе й запускає: дивні повтори, тригери, зажими, фонову тривогу. Але стоїть там так давно, що вже здається частиною інтер’єру.«Поки ви не зробите несвідоме свідомим — воно буде керувати вашим життям, а ви називатимете це долею», — писав Юнг.Щойно хтось наближається до балкону — стає неспокійно.І замість заглянути в мішок, клієнт делікатно зникає з процесу.Іде до іншого терапевта — бажано того, хто ще не бачив балкон, або чемно вдає, що мішка взагалі не існує.А далі — по колу. Терапія заради процесу: бо модно, бо «треба щось із собою робити», бо хочеться скинути старе — нікому не показуючи.«Коли ви вкажете людині на справжнє джерело її проблем — будьте готові, що вона вас зненавидить», — Альфред Адлер.