тобто розумієте? сама думка, що я люблю когось настільки сильно, як свою родину й моїх близьких друзів, мене лякає. я не сприймаю кохання як щось легке, мені не цікаве щось швидкоплинне й мінливе — я хочу ґрунтовне, важливе й одразу правильне, хоча це неможливо (і краще розстатися з людиною, ніж усе життя провести з нею в нещасті, але гнатися за цим «коханням на все життя»). напевно, я боюся оцього чинника невідомості, який кожна людина приносить у наше життя — мені здається, що неочікувана дія мого кохання мене зламає і я залишуся абсолютно розбита, без нового шансу полюбити й бути коханою, хоч і маю внутрішній каркас і підтримку для того, що цього не сталося. із цієї думки випливає, що, певно, я все-таки більше боюся, ніж просто не хочу, і тому автоматично захищаю себе від будь-яких контактів, симпатій і вражень, адже бачу не легкість і сили, а щось, що потенційно може мене дуже й дуже образитиале водночас я глибоко переживаю через те, що досягаю віку, коли відсутність серйозних відносин і такого досвіду перестає вважатися нормальною. одна справа, коли тобі 18 й ти не зустріла свого партнера — тут кожен лише посміхнеться й скаже, що «зустрінеш, не переживай». коли тобі 23, ти все більше відчуваєш на собі дивні погляди й оці не дуже приємні питання в стилі «о боже, а ти й сексом не займаєшся? як це?»звичайно, що варто зосередитися лише на власній думці про себе, а не інших людей. але що, якщо я не розумію, як все-таки ставлюся до теми серйозних відносин? мені здається, що в мене все-таки нема цього розуміння й бажання будувати своє життя сумісно з іншою людиною. я самостійна, я прагну індивідуальності й власних перемог, але водночас прагну безумовного обожнювання й готовності прийти на будь-яку свою забаганку. це не кохання; це «потрє*лядство», айм соу сорі! короче, важка ця тема. і хоч я думаю, що нема універсального віку, коли кожен має знайти своє кохання, і взагалі не кожній людині це вдається, переживати це важче, ніж вписуватися в нормалізоване суспільство