хоч мені вже і 22, я досі пізнаю, хто я насправді тому кожне усвідомлення «о, мені це справді подобається» дуже цінноя дуже люблю stromae. його ʼpapaoutaiʼ — моя найбільш улюблена пісня у світі, а весь альбом ʼracine carréeʼ говорить із моїм серцем таємною мовоюпоки писала ці літери, то зрозуміла, що колись хочу написати про всі пісні поля з цього альбому. а потім — окремо про історію ʼpapaoutaiʼ, тому що тато поля став жертвою геноциду в руанді в 1994 роціале цей пост — про сенс кліпу тому що головний герой, хлопчик-підліток, намагається оживити батька — бездушного манекена, який присутній у його житті фізично, але не емоційно і духовно. поки інші діти та їхні батьки грають і танцюють разом, батько хлопчика дивиться в одну точку та ні на що не реагує. син дорікає йому, що батько повинен виховувати свою дитину. але зрештою, так і не дочекавшись уваги тата, хлопчик сідає поруч з ним на диван, прийнявши таку ж безжиттєву позумене нудить. мене нудить, тому що син обирає повторити долю батька, адже не знав іншого варіанту. чи можна його звинувачувати за те, що він став схожим на нього? чи можна звинувачувати батька, що його не навчили піклуватися про сина? це про вибір, який люди інколи роблять без усвідомлення. обирають стати бездушним манекеном, поки навкруги відбувається все їхнє життя, поки діти ставлять питання, де вония люблю поля. і ненавиджу його водночас