Іноді людина відмовляється від антидепресантів саме тоді, коли вони починають їй допомагати. Бачили таке в роботі?Коли душевний біль значно зменшується, внутрішня кровотеча зупиняється, але людина відчуває сильну тривогу.Бо свідомо вона звернулася по допомогу. Дійшла до лікаря, отримала призначення. Купила препарат, почала приймати. Тобто ніби зробила все, щоб біль зменшився.А несвідомо - не була готова.Бо біль давно перестав бути просто симптомом. Він свідчив, що сталося дещо важливе.І тепер, коли антидепресант подіяв - є дуже дивне переживання. Ніби забрали не тільки біль, а й останнє свідчення того, що все це справді мало значення.Тепер людині доводиться зустрітися з чимось складнішим. Або з порожнечею. Або з люттю. Або з необхідністю жити далі, невідомо як. Або з питанням: “хто я тепер, якщо не той/та, кому має бути боляче?”.А ще біль може бути формою самопокарання. Бо поки мені болить - я віддаю внутрішній борг провини. А стало легше - борг не сплачений, відсотки накопичуються. Ай-яй-яй.Це все - приклади того, як полегшення від антидепресантів може переживатися як загроза. Бо воно забирає глибшу потребу.Хоча терапевт в цей момент може ну дуже старатися. Танцювати навколо з протоколами, техніками, стабілізацією, когнітивними схемами, щоденниками емоцій, шкалами і домашками.А людина сидить і обіймає свій кактус.Тому в складних випадках питання не тільки в тому, як зменшити симптом. А у тому, що цей симптом тримає і що станеться, якщо людині справді стане легше.