Сьогодні кавую про резильєнтність. От і хто сказав, що тільки вона єдина має сенс. Ми так захопилися культом витривалості, що почали плутати живучість із життям. Ніби найкраща рослина - та, яка росте де завгодно, переживає посуху, витримує чоботи, пил, вихлопні гази й усе одно жовтіє собі нахабним сонечком біля бордюру. Кульбабка справді резильєнтна. Вона пробиває лобом асфальт. Де знайшла щілину - там і живе. Але є ще орхідея. І вона не гірша тільки тому, що не пробиває асфальт. Бо вона не для асфальту. Багато орхідей у природі взагалі не ростуть у землі. Вони живуть високо на деревах, тримаються за кору, беруть вологу з повітря, дощу й туману, потребують світла, але не прямого випалювання. Їм потрібна правильна вологість, правильна дистанція від грубої землі. Орхідея не менш жива, ніж кульбаба. Вона просто не створена для узбіччя. І з людьми так само. Є люди-кульбабки. Вони виживають у хаосі. Їх можна пересаджувати, обривати, забувати полити, а вони все одно знайдуть, як витягнути себе до світла. А є люди-орхідеї. Їм потрібні умови. Делікатність. Передбачуваність. Тиша. Тепло. Правильна дистанція. Якісне середовище. Вони не розквітають там, де постійно треба доводити право на існування. Вони не стають сильнішими від грубості і не загартовуються від приниження. Та це не означає, що з ними щось не так. То ви хто?

🤩 - кульбабка🦄 - орхідеяЗараз це прояснимо і бігом по каву ☕️☕️☕️☕️☕️