Профдеформація - це коли дивишся “Жизель” і бачиш.Що спочатку на сцені - тоненькі дівчатка, легкі, майже невагомі. Вони такі ніжні, що здається: чхнеш - і їх знесе. А чого б і не чхнути терапевтці з нежитем.Потім за сюжетом вискакує головний герой зі сталевими м'язами на ногах. Стрибає, обертається, демонструє, що м’язи в нього - не тільки на ногах, а й усюди, де треба. Далі він "вмирає", красиво і гучно падає.А от потім починається найцікавіше.Ці ефірні істоти за три секунди підіймають важезного чоловіка і евакуюють його за куліси так, ніби це не атлет, а пакет із “Сільпо”. Миттєво повертаються і легесенько порхають далі.Я дивлюся на це і думаю: як же ж жінка в культурі знову і знову зображується легкою, безтілесною, майже декоративною. Аж поки не стається криза. І їй доводиться піднімати, виносити, переживати, прикривати, збирати докупи поранених - фізично і психічно. А потім ще й робити вигляд, ніби нічого не сталося. Коротше, то було про те, як жінки тягнуть на собі наслідки чоловічого сюжету.На підборах пуантах.#метафора