І про ще один інсайт з курсу "Психотерапія трансгенераційної травми" - про свідчення.Коли історія отримує свідка - вона не тільки краще усвідомлюється оповідачем, а й трансформується у сприйнятті. Перетворюючись із рани - у досвід.Відома нам усім Джужіит Герман у своїй класичній праці "Травма і відновлення" пише про свідчення - як центральний елемент одужання від травми:"Травма ізолює; група - відтворює почуття належності. Травма соромить і стигматизує; група - свідчить і підтверджує. Травма принижує жертву; група - піднімає її. Травма дегуманізує жертву; група - відновлює її людяність".Крім того, Герман наголошує, що свідок не залишається нейтральним. Він або підтримує оповідача, або підтримує кривдника: "Коли травматичні події створені людьми, той, хто свідчить, опиняється у конфлікті між жертвою і кривдником. Залишатися нейтральним морально неможливо. Спостерігач змушений обрати сторону".То ми на курсі, ясна річ, чию сторону обираємо.А ще Rimé (2007) пише про емоційний клімат спільноти, що формується через поділ емоцій. Коли історія отримує не одного, а багатьох свідків (як на курсі), вона:- Перестає бути "моєю ненормальністю";- Стає частиною колективного досвіду;- Отримує соціальне визнання.Вищезгадана Герман називає це "breaking silence" - розривом мовчання. Свідчення - це акт опору.Це повернення власного голосу.Це відновлення суб'єктності: "Я не об'єкт, якому щось зробили. Я суб'єкт, який може розповідати свою історію".Це дійсно працює.