Telegram statistics channel - @politolog_bez_kravatky

🕊 Іммануїл Кант у трактаті «До вічного миру» писав не про наївну гармонію, а про політичну конструкцію. Його ідея полягала в тому, що мир можливий не через добру волю правителів, а через систему правил – республіканські держави, міжнародне право, союзи, прозорість рішень. Кант виходив із досвіду постійних європейських воєн XVIII століття і намагався знайти механізм, який би зробив війну менш імовірною структурно, а не морально.📚 Для Канта «вічний мир» – це не емоційне примирення, а інституційний порядок. Він вважав, що держави з республіканською формою правління менш схильні до агресії, бо громадяни несуть ціну війни. Також він наполягав на необхідності міжнародних договорів, які не містять прихованих умов і не залишають простору для реваншу. Його ідея передбачала взаємну повагу до суверенітету і заборону насильницького втручання.⚖️ Якщо перенести цю логіку на український контекст, постає питання: чи можливий «вічний мир» із Росією як політична категорія? Відповідь залежить не від декларацій, а від структури російської держави і її стратегічної культури. Кантова модель передбачає взаємність. Якщо одна сторона діє у межах правил, а інша розглядає міжнародне право як інструмент тактики, конструкція не працює.🏛 Мир у кантівському сенсі потребує передбачуваності. Це означає визнання кордонів, відмову від силового перегляду статус-кво, дотримання договорів. Історичний досвід показує, що порушення цих принципів руйнує довіру на десятиліття. Без фундаментальної зміни політичної моделі агресивної держави говорити про «вічний мир» складно.🧠 Кант розумів, що мир не є природним станом. Він писав, що мир потрібно «заснувати». Це передбачає довготривалу роботу інституцій і контроль над амбіціями влади. Якщо одна держава системно використовує конфлікт як спосіб мобілізації внутрішньої підтримки, її політична логіка суперечить кантівській моделі.📊 Для України реалістичніше говорити не про «вічний мир», а про стримування і баланс. Це ближче до політичного реалізму, ніж до кантівського проекту. Мир можливий як результат сили, гарантій безпеки і чітких правил. Без цього будь-який договір залишатиметься паузою, а не завершенням конфлікту.📌 Отже, «вічний мир» з Росією можливий лише як наслідок глибокої трансформації самої російської державності і її ставлення до міжнародного порядку. Поки ці умови відсутні, категорія миру має розглядатися як тимчасовий баланс інтересів, а не як стабільний історичний стан

🗳 Вибори після війни – це не свято демократії і не формальність. Це перевірка, чи держава повертається до нормального політичного життя. Під час війни влада неминуче зосереджується в одних руках, рішення ухвалюються швидко, дискусій менше. Це логічно для періоду загрози. Але якщо така модель затягується, виникає питання легітимності. Люди мають право періодично підтверджувати або змінювати владу.⚖️ Водночас одразу після війни вибори можуть стати джерелом напруги. Суспільство буде виснажене, з великим рівнем недовіри і накопичених претензій. Кампанія ризикує перетворитися на пошук винних. У такій атмосфері легко перейти від конкуренції програм до конкуренції образ і взаємних звинувачень.🏛 Є і практичний аспект. Потрібно зрозуміти, як голосуватимуть військові, мільйони громадян за кордоном, внутрішньо переміщені особи. Чи відновлені реєстри? Чи гарантована безпека дільниць? Чи буде рівний доступ до медіа? Без чітких відповідей на ці питання вибори можуть втратити довіру ще до дня голосування.🧠 Після війни запит суспільства зміниться. Частина людей вимагатиме жорсткості і швидких рішень. Інші – контролю над владою і повернення до звичайних процедур. Це природна напруга. Вибори лише покажуть, яка позиція переважає. Але вони не вирішать автоматично всіх конфліктів.💬 Відкладати вибори без зрозумілого плану теж небезпечно. Чим довше не оновлюється мандат, тим більше сумнівів у легітимності рішень. Навіть якщо все формально законно, зростає недовіра. А недовіра після війни – це слабке місце будь-якої держави.📌 Тому питання не лише в даті. Питання в готовності системи. Якщо інституції працюють і правила зрозумілі, вибори стануть етапом стабілізації. Якщо ж вони проводяться поспіхом або без довіри, це може відкрити новий період політичної турбулентності. Вибори після війни – це завжди ризик. Але це і необхідний крок, якщо країна хоче повернутися до нормального політичного циклу.

🧊 Як відомо, масові відключення електроенергії під час війни – це не випадковість і не технічний збій. Це цілеспрямований тиск на тил, на цивільне населення, на здатність держави функціонувати в умовах війни. Удари по енергетиці – це спосіб зламати стійкість суспільства без прямого прориву фронту.⚡ На цьому тлі з’явилася ідея так званого енергетичного перемир’я. Її суть проста: сторони домовляються не завдавати ударів по об’єктах енергетичної інфраструктури. Йдеться не про припинення війни і не про політичні домовленості, а про обмеження одного конкретного інструменту ведення бойових дій.📄 Ініціатива виглядає гуманною, але у війні гуманність ніколи не існує у вакуумі. Енергетика – це не лише побут і комфорт. Це промисловість, транспорт, зв’язок, оборонні виробництва, ремонт і логістика. Будь-яка стабілізація в цій сфері автоматично впливає на військові можливості сторін.⚠️ Саме тому ключове питання – асиметрія вигоди. Якщо одна сторона має більші втрати в енергетиці або гірші можливості швидкого відновлення, пауза працюватиме не однаково. Перемир’я в цій сфері не є нейтральним.🕵️ Практична реалізація такої домовленості викликає серйозні сумніви. Неможливо швидко й беззаперечно встановити причину кожного пошкодження: чи це удар, чи аварія, чи диверсія. У війні це створює постійний простір для звинувачень і зриву домовленостей без формального порушення.🧠 Є й політичний вимір. Для Росії припинення атак по енергетиці означало б часткове визнання того, що ці удари мають саме цивільний характер. Для України – ризик погодитися на обмеження без чітких гарантій виконання і відповідальності за порушення. Обидві сторони це усвідомлюють, що робить будь-яку домовленість нестійкою.📉 Досвід попередніх обмежених домовленостей показує: навіть технічні угоди швидко руйнуються, коли ситуація на фронті змінюється. У критичний момент військова доцільність завжди бере гору над письмовими зобов’язаннями.🧱 Тому енергетичне перемир’я не можна розглядати як інструмент стабілізації. Максимум – як тимчасовий експеримент з високими ризиками. Він може дати коротке полегшення, але не змінює ані характеру війни, ані намірів сторін.📌 Раціональний підхід полягає в іншому. Якщо така ідея обговорюється, вона має йти паралельно з підготовкою до її зриву: захист об’єктів, резервні потужності, автономні рішення, планування найгірших сценаріїв. Покладатися на саму домовленість, на мою думку, помилка.🏁 Висновок простий. Енергетичне перемир’я – це не шлях до миру і не надійний запобіжник. Це інструмент з обмеженим ефектом, який може працювати лише короткий час і лише за умови повної готовності до того, що він перестане діяти в будь-який моментСкажу відверто, сьогодні планував записати саме відео на цю тему. Проте глянув на календар і побачив, що сьогодні ніби як і кінець цього так званого енергетичного перемирʼя. Відповідно і відео записувати відео пізнувато. Тому, шановні читачі, відео буде згодом на інші тему)

👀 Дискусія навколо перемовин в Абу-Дабі емоційна, але малопродуктивна. Вимоги негайно вийти з переговорів після обстрілів виглядають зрозуміло з моральної точки зору, але з практичної – не дають нічого. Демарш без подальших дій — це жест для соцмереж, а не інструмент впливу.🤝 Водночас і самі перемовини не варто переоцінювати. Прориву там не буде. Максимум, на що реально можна розраховувати: гуманітарні речі, зокрема обміни полонених. Це небагато, але в нинішніх умовах це може бути стелею можливого.📉 Безперспективність цього формату була закладена з самого початку. Україна заходить у тристоронні перемовини без сильної позиції і без європейців за столом. Погодження на такий склад – серйозна помилка, бо він автоматично ставить нас у залежне становище між США і Росією.🚪 Просто встати і піти – теж не вихід. Такий крок має сенс лише тоді, коли за ним ідуть дії, які змінюють розклад сил. Без цього вихід з переговорів нічого не змінює і навіть грає проти нас, дозволяючи звинуватити Україну в зриві діалогу.🔥 Ключову річ треба назвати прямо: Диктатор Путін не зацікавлений у завершенні війни. Його влаштовує затягування, ставка на втому України і очікування внутрішнього надлому. За стіл він сідає лише тоді, коли бачить перед собою сильну сторону – зі стабільним фронтом і реальними можливостями завдавати ударів у відповідь.⚔️ Саме тому нинішні перемовини не принесуть позитивних новин. Російська позиція проста: капітуляція, вихід ЗСУ з Донбасу і політичні поступки. Це неприйнятно для України, а отже компромісу тут немає і найближчим часом не буде.📜 Тут доречна проста істина, сформульована ще Голдою Меїр: коли одна сторона хоче жити, а інша — бачити її знищеною, простору для компромісів майже не лишається. Ця формула і досі працює.🌍 Тристоронній формат в Абу-Дабі варто сприймати не як шлях до миру, а як перевірку. Перевірку готовності сторін виконувати хоча б мінімальні домовленості: на технічному і безпековому рівні. Якщо навіть цього не вдасться досягти, ілюзії про «швидкий прогрес» мають остаточно зникнути.🧱 Найчутливіша тема – Схід України. Саме тут зосереджені всі ризики. Будь-які розмови про розведення військ чи припинення вогню впираються в просте питання: де і хто контролює територію. Без відповіді на це все інше –порожні слова.⚡️ Окремо стоїть ідея часткового припинення вогню, зокрема щодо енергетики. Теоретично це може бути перевіркою здатності сторін дотримуватися навіть обмежених домовленостей. Практично – все впирається в довіру, якої немає.🪤 Є ризик, що Росія використовує переговори для затягування часу і створення видимості мирного процесу. У такому разі Абу-Дабі стане майданчиком не для домовленосте. У підсумку варто знизити очікування. Ці перемовини не завершать війну і, ймовірно, навіть не наблизять її кінець. Їхній сенс – показати, чи можливі хоча б мінімальні кроки без самообману.🏁 А для України головний висновок простий і неприємний: без сильної позиції на полі бою жоден переговорний майданчик не працює. І поки це не зміниться, будь-які зустрічі — лише пауза

🏛 Виступ Володимира Зеленського в Давосі був добре підготовлений і емоційно сильний. Він легко заходить українській аудиторії й класно читається у США. Це видно хоча б із того, як швидко тези з промови розійшлися соцмережами. Але форма – це не все. Важливіше, куди саме був спрямований цей виступ.🇪🇺 По суті, це був жорсткий випад у бік Європейського Союзу. І тут виникає проблема. Йдеться не про блогера чи політика з опозиції, а про президента держави, яка майже повністю залежить від європейських грошей, європейської зброї та європейського політичного прикриття. Саме ЄС дає Україні близько 90 млрд допомоги. Саме європейці передають зброю, а не продають її. Саме вони свого часу гасили кризу після скандалу в Білому домі і знімали з порядку денного вимоги, які виглядали вигідними Москві.⚠️ Виняток — Орбан. Там конфлікт настільки глибокий, що його складно зробити гіршим. Але тоді виникає питання послідовності. Якщо вже говорити жорстко, то чому не піти далі. Наприклад, у питанні транзиту російської нафти до Угорщини через Україну? Чи тут з’являються причини мовчати і обмежитися словами?🤝 При цьому в Офісі президента чудово розуміють: Європа допомогу не припинить. Вона робить це не з любові до українських політиків, а з власного інтересу. Підтримуючи Україну, європейці захищають себе. 🤐 Показово інше: у бік Дональда Трампа Зеленський мовчить. Хоча тем для критики там більш ніж достатньо. І це, до речі, правильне мовчання. Воно демонструє, що Банкова розуміє, з ким можна дозволити собі різкість, а з ким – ні.❓ Але головне питання не в емоціях, а в результаті. Кожен виступ такого рівня має відповідати на просте запитання: що ми хочемо отримати на виході. Якщо мета – повторити тези Трампа, щоб йому сподобатися, це хоча б зрозуміло. Але як критика Європи допомагає Україні – відповідь неочевидна. Саме це, за інформацією з дипломатичних кіл, активно обговорювали після виступу.📰 І тут починається практична частина....Про яку більш детально і не тільки про неї я розповім у завтрашньому відео. Намагатимуся відзняти і змонтувати все якомога раніше❗️

🏔 Зустріч Данії, Гренландії та США пройшла спокійно, але жорстко за змістом. Копенгаген і Нуук чітко окреслили межу: розмов про територію не буде. Це не предмет торгу і не тема для обговорень. Натомість усе інше: економіка, безпека, практична співпраця – залишається відкритим.🧱 Така позиція одразу зняла двозначності. Якщо мова йде про суверенітет, дискусія закінчується. Якщо про конкретні спільні інтереси – її можна і треба продовжувати. Саме в цю площину сторони й перевели подальші контакти.🗣 Данська сторона діяла прямо й без дипломатичних прикрас. Вона дала зрозуміти: серйозне ставлення до безпеки не означає готовність поступатися землею. Судячи з реакції, цей підхід був почутий.🚢 Не випадково згадали приклад Панамського каналу. Рік тому Дональд Трамп так само публічно порушував питання контролю, але Панама обрала практичний шлях – розширила співпрацю і збільшила американську присутність, не поступаючись суверенітетом. Цей досвід Данія і Гренландія мають намір використати у власних переговорах.🎯 Нинішнє посилення військової присутності в Гренландії – це передусім розрахунок на зовнішнього партнера. Воно має подвійне призначення.🛡 Перше: показати готовність захищати острів у разі будь-яких силових сценаріїв. Друге: продемонструвати, що зауваження США щодо недостатньої уваги до безпеки враховані: присутність збільшується, спостереження посилюється, контроль стає щільнішим.🤝 Водночас видно, що союзники поводяться як союзники. Країни НАТО підтримують Данію й Гренландію, навіть якщо це поки що не оформлено як спільна операція Альянсу. Для колективних рішень потрібен час, але політична підтримка вже є.❄️ Далі варто очікувати більшої ролі ...А продовження цієї тези буде сьогоднішньому ролику. Тож, не пропустіть – запрошую до перегляду!

🏛️ Кадрові рішення на Банковій виглядають не як довгострокова стратегія, а як спроба виграти час. Коли Володимир Зеленський витягує на ключові позиції Кирила Буданова та Михайла Федорова, це радше сигнал, що запас міцності вичерпується, а простих рішень більше немає.🎯 Раніше в Офісі президента тримали кілька тактичних сценаріїв, зокрема й електоральних. Буданова розглядали як окрему політичну фігуру, яка могла б відтягнути частину голосів у Валерія Залужного. Після його переходу в Офіс президента цей варіант зникає. Політичне поле спрощується, і це об’єктивно посилює саме Залужного.🔁 Одночасно з цим зникає можливість перекладати відповідальність. Вся ключова інформація для Генштабу йшла з ГУР, яким керував Буданов, а призначав його особисто Зеленський. Тепер Буданов у самому центрі політичного управління. Якщо ситуація на фронті не покращиться, коло відповідальності замикається безпосередньо на президенті.🤔 Чи розуміє це Зеленський? Швидше за все, так. Але вибір у нього обмежений. Вести війну старими ресурсами стає дедалі важче. Домовлятися з Петром Порошенком і заходити в формат уряду національної довіри, означає втратити монополію на управління і допустити опозицію до фінансів та реальних механізмів ухвалення рішень.🚫 Саме цього сценарію Банкова намагається уникнути будь-якою ціною. Бо це вже не тимчасовий компроміс, а фактичний кінець одноосібного контролю. Після такого повернути все назад уже не вийде.⚔️ Тому ставка робиться на швидкий результат. Буданов має посилити військово-політичний контур і фактично переглянути рішення головнокомандувача Олександра Сирського, до якого накопичилось багато претензій: у військових, у депутатів «Слуги народу», і в самому суспільстві.🛠️ Схожа ситуація і в Міністерстві оборони. Заміна персоналій не дала прориву. Дефіцит техніки, транспорту, дронів і РЕБ нікуди не зник. На цьому тлі волонтерська активність Порошенка працює проти Банкової, формуючи образ альтернативного центру ефективності.📌 Михайло Федоров у цій схемі - ставка на контроль і керованість. За ним – успіх цифрових проєктів і повна особиста лояльність Зеленському. Крім того, його сприймають як людину, яка добре орієнтується у внутрішніх процесах і настроях, що для Офісу президента критично важливо в кризовий момент.🧭 Окремо показово, що Кирилу Буданову одразу обмежили сферу впливу, публічно наголосивши, що він не займатиметься інформаційною політикою. Це було зроблено не випадково: всередині Банкової є страх втратити контроль над інформаційними інструментами💸 Інформаційна машина тримається на грошах, а їх стає менше. Саме тому всередині цієї системи з’являється нервозність і страх змін. Для Офісу президента це ще один ризик, який доводиться гасити вручну.🧠 У підсумку рішення Зеленського - це спроба одним ривком змінити ситуацію на фронті й у політиці. Якщо спрацює - він виграє час. Якщо ні - простір для маневру закінчиться дуже швидко, і домовлятися з Порошенком доведеться вже на значно гірших умовах

🧊 Гренландія знову опинилася в центрі великої розмови про безпеку, але реальна картина набагато приземленіша, ніж звучить у заявах Дональда Трампа. Данія справді має обмежену військову присутність на острові: кілька кораблів, патруль «Сіріус» на собачих упряжках і Арктичне командування в Нууку. Це небагато, але сказати, що Копенгаген «нічого не робить», – неправда!💰 За останній рік Данія ухвалила рішення інвестувати понад 40 мільярдів данських крон у нові оборонні можливості саме для Арктики й Гренландії. У 2025 році окремо закладено ще 42 мільярди крон на посилення безпеки. Основний акцент: радарне покриття, контроль повітряного простору й відстеження підводних човнів. Це саме ті напрямки, які США роками називали проблемними.🧭 Для Сполучених Штатів Гренландія стратегічно важлива не сьогодні і не вчора. Вона лежить між Росією та Північною Америкою і є ключовою для систем раннього попередження. Американська військова база там уже існує, і діє угода 1951 року, яка дозволяє США фактично робити в Гренландії все необхідне для безпеки (за погодженням із Данією та гренландською владою).🤔 Саме тому аргумент «нам потрібна Гренландія для національної безпеки» виглядає слабко. Якщо США чогось бракує: радарів, доступу до вод чи інфраструктури – вони можуть це отримати без жодної анексії, просто домовившись. Політична і людська довіра й так працювала десятиліттями.⚠️ Попри це, риторика Трампа звучить різко. Він прямо каже, що США «потребують» Гренландію і що Данія нібито не здатна її захистити. У військовому сенсі це правда лише в одному: якщо США силою вирішать забрати острів, Данія не зможе цьому протистояти. Але політичні наслідки такого кроку були б руйнівними...🧨 У Копенгагені та Нууку це розуміють чітко. Пряма агресія США проти союзника означала б кінець НАТО як політичної конструкції. Саме тому в Данії відкрито кажуть: такий сценарій – катастрофа для всього Альянсу, і в Кремлі лише потирали б руки, спостерігаючи за внутрішнім розколом Заходу.🌍 Ще один аргумент Трампа – ресурси. Гренландія справді багата на корисні копалини, зокрема рідкісноземельні. Але ключова проблема: не наявність ресурсів, а їхня рентабельність. Видобуток у таких умовах надзвичайно дорогий. Саме тому американські компанії роками поводяться обережно, а реальних великих проєктів так і не з’явилося.🏴‍☠️ Існує й третій мотив, про який говорять пошепки: імідж і спадщина. Ідея територіального розширення добре лягає в логіку «зробити Америку великою». Але це саме той сценарій, якого найбільше бояться і в Данії, і в Гренландії, бо з таким мотивом неможливо торгуватися чи шукати компроміс.🗳 Позиція самих гренландців при цьому доволі чітка. Вони не хочуть бути «купленими». Багато хто підтримує ідею незалежності від Данії, але не для того, щоб автоматично перейти під контроль США. Їх цікавить повага, партнерство і право самостійно вирішувати свою долю.📜 З юридичного погляду все теж однозначно. Гренландія – це частина Королівства Данії, має широку автономію і право на референдум про незалежність. Жодне рішення не може бути ухвалене без волі самих гренландців і без згоди данського парламенту. Принципи суверенітету та непорушності кордонів ніхто не скасовував.🔥 У сухому підсумку історія з Гренландією – це не про реальну військову необхідність, а про політичний тиск і гру на публіку. США вже мають у Гренландії майже все, що їм потрібно для безпеки. Все інше це або перебільшення, або спроба перевірити, наскільки далеко можна зайти без серйозного опору

🚨 У столиці Венесуели - Каракасі пролунала серія вибухів. Західні медіа повідомляють про щонайменше сім вибухів у різних районах міста. Після цього в південній частині Каракаса, де розташована велика військова база, зникло електропостачання. Журналісти CNN, які перебували на місці, чули звуки авіації на малій висоті. Bloomberg передає слова мешканців про стрілянину в окремих районах. Офіційних коментарів влади поки немає, тому робити остаточні висновки зарано.🛢️ Втім, важливі не самі вибухи, а можливі наслідки подій. Якщо режим Ніколаса Мадуро впаде швидко і у Венесуелі з’явиться прозахідний уряд, це матиме серйозні наслідки для світового енергетичного ринку. Зняття санкцій з нафтового сектору означатиме різке зростання пропозиції нафти, а отже: зниження цін на неї. Це боляче вдарить по доходах Росії, які значною мірою залежать від експорту енергоносіїв. Для України та її партнерів такий розвиток подій був би вигідним.⚠️ Є й інший, значно гірший варіант. Якщо конфлікт у Венесуелі затягнеться, США ризикують втягнутися у довгу й ресурсомістку кризу. У такій ситуації увага Заходу буде розпорошена, а Росія отримає можливість замістити венесуельську нафту на ринку власною. Це дозволить їй зберегти доходи й частково зменшити вплив санкцій. Для нас це означає багато шуму без реального тиску на Москву.🌍 У стратегічному сенсі зміна влади у Венесуелі могла б дати позитивний ефект. Країна має одні з найбільших у світі запасів нафти ( більші, ніж у Саудівській Аравії). За умови нормального управління та приходу інвестицій цей ресурс може стабілізувати ринок і дати США додатковий вплив на світові ціни. Але це можливо лише за швидкого політичного переходу і мінімального рівня насильства.👥 Потенційно від цього виграли б і самі венесуельці. Сьогодні країна перебуває у стані глибокої бідності, зруйнованої економіки та постійних репресій. Інвестиції в енергетику означали б робочі місця, доходи й повернення до нормальних умов життя. Але шлях від потенційних можливостей до реальних змін може бути довгим.🎯 Тому зараз ключове: не емоції і не гучні заяви. Вирішальне питання просте: чи зможе Захід довести цю ситуацію до швидкого і контрольованого результату. Саме від цього залежить, чи стане Венесуела фактором ослаблення Росії, чи ще однією кризою, яка відверне увагу і зрештою зіграє Кремлю на користь

🛑 Публічний виступ Путіна фактично означає відмову від нинішнього переговорного треку. Він не пішов на компроміс і повернувся до максималістських вимог: не лише Донбас, а й Запорізька та Херсонська області. Це важливий момент. Як тільки з’явилася навіть теоретична можливість формули щодо Донбасу, Кремль одразу підняв планку. Це типовий стиль Кремля.⚖️ Парадокс у тому, що нинішні пропозиції США для Росії об’єктивно вигідні. Вони дають паузу, часткову легітимацію і шанс зберегти ресурси. Але Путіну цього замало. Він не хоче завершувати війну без символічної перемоги і без перспективи повернення до кола великих гравців. А цього йому зараз ніхто не гарантує: ні швидко, ні безумовно.🧰 Проблема в тому, що у Вашингтона обмежений набір інструментів тиску. Різкого важеля, який би змусив Кремль змінити позицію тут і зараз, немає. Тому зрив цього етапу переговорів сам по собі нічого не вирішує. Реальний ризик інший, щоб відповідальність за провал не спробували перекласти на Україну.🐉 Я вважаю, що ключ до будь-якої довготривалої паузи – у Пекіні. Саме там знаходиться фактор, який Росія не може ігнорувати. Але Україна не веде з Китаєм прямої, самостійної розмови. Поточні контакти – це радше діалог за участі США. Такий формат можливий, він може дати окремі результати, але в ньому ми не є стороною, що визначає правила.📉 Після сьогоднішньої позиції Путіна варто чесно визнати: ймовірність миру найближчим часом різко зменшилася. Якщо хтось розраховував на швидке завершення до Нового року – ці очікування більше не мають підстав, що вже очевидно.📑 Те саме стосується і оприлюдненого плану Зеленського. У нинішньому вигляді він не стане основою угоди. Росія на нього не піде. США, зважаючи на жорсткішу позицію Кремля, швидше за все посилюватимуть тиск саме на Київ, у тому числі знімаючи з порядку денного розмови про розширені гарантії безпеки. Не можна виключати й того, що українське питання знову стане частиною внутрішньої боротьби у США, а це для нас один з найгірших сценаріїв.🎯 Путін піде на переговори лише за двох умов: або страх, або отримання того, що він вважає своєю метою. Першого наразі немає. Друге він намагатиметься продавлювати: території, санкції, політична легітимація, вплив на внутрішні процеси в Україні. Саме в цій логіці треба сприймати і можливі європейські посередницькі спроби, включно з візитами, які виглядають як спроба «умиротворення».