США пішли з Іраку. Але його уроків так і не засвоїли – Макс Бут

У колонці для Washington Post старший науковий співробітник Ради з міжнародних відносин Макс Бут, який підтримав вторгнення США в Ірак у 2003 році, озирається на понад два десятиліття війни й визнає: його переконання, що американське вторгнення призведе до ширшої демократизації Близького Сходу, виявилося хибним. Досвід численних поїздок до Іраку показав йому, як швидко ідеологічні схеми руйнуються перед складністю місцевої політики, суспільства та війни. Водночас він не став ізоляціоністом: Бут і далі вважає важливим, щоб Америка допомагала захищати свободу в таких країнах, як Україна, але закликає пам'ятати про межі американської сили і небезпеку нових "воєн за вибором".
Я підтримував вторгнення США в Ірак у 2003 році, переконаний, що воно приведе до ширшої демократизації Близького Сходу. Усі ми знаємо, чим це закінчилося. Відтоді в мене значно поменшало певності щодо світу загалом і Близького Сходу зокрема. Я навіть не знаю, як ставитися до того, що минулого тижня Ірак залишили останні американські військові – загалом 1 500 осіб із понад 1,5 мільйона, які служили в межах цієї місії, що тривала понад 23 роки. Замість швидких і категоричних висновків у мене залишилися спогади, тривоги й невизначеність.
З 2003-го до 2011 року я регулярно бував в Іраку – аналізував події, писав репортажі й час від часу консультував американських командирів. Це був захопливий і багато в чому визначальний досвід, який показав мені, як стрункі постулати політичної догми розсипаються, щойно стикаються з реальністю на місцях.
Під час моєї першої поїздки, у серпні 2003 року, я супроводжував підрозділ розвідки морської піхоти Force Recon на ранковому завданні. Дорогою наш невеликий конвой підірвали на саморобному вибуховому пристрої. На щастя, ніхто не постраждав. Морпіхи зупинилися, вискочили з машин і спробували знайти того, хто підірвав бомбу.

Вони повернулися до легкої броньованої машини, в якій перебував я, і привели із собою молодого іракця у спортивному костюмі, зі зв'язаними пластиковими хомутами руками. Вони вважали, що це зробив він, але ніхто не міг із ним порозумітися, бо в морпіхів не було перекладача. Людей їм бракувало настільки, що в якийсь момент сержант посадив затриманого в задню частину машини поруч зі мною, дав мені пістолет і наказав тримати його під прицілом, поки вони підуть займатися чимось іншим.
Цей епізод показав мені, наскільки недоукомплектованими були американські окупаційні сили і як мало американці розуміли, що відбувається в країні, якою вони раптом почали керувати. У ті часи, ще до того, як почали наймати перекладачів, що мали подолати мовний бар'єр, ми не могли навіть нормально говорити з місцевими жителями. Це був мій перший сигнал, що вторгнення розгортається не за планом.
Упродовж наступних трьох років я бачив, як із кожним моїм поверненням ситуація трохи погіршувалася: більше вибухів, більше хаосу, більше жертв. Зростання загроз можна було відстежувати навіть за машинами, в яких я їздив. Спочатку це були неброньовані Humvee з брезентовим дахом, а згодом – громіздкі важкоброньовані MRAP. Одного разу в Мосулі Humvee перед моєю машиною підірвався на СВП, а колону, в якій я їхав, обстріляли з автоматичної зброї.

Мене завжди вражали американські військові, яких я зустрічав, але водночас я дедалі скептичніше ставився до войовничого оптимізму, який незмінно демонстрували їхні командири. Пам'ятаю брифінги командирів бригад чи батальйонів: вони казали, що попередній підрозділ у їхньому "районі операцій" усе зіпсував, зате тепер усі тенденції позитивні, про що свідчили нескінченні слайди PowerPoint. А за кілька років я приїздив на ту саму базу й чув практично той самий брифінг від нового підрозділу, який щойно прибув на ротацію. Я мав і досі маю величезну повагу до американських збройних сил, але навчився не довіряти впевненості офіцерів у тому, що вони успішно виконують місію, – бо якби вони визнали провал, винними зробили б саме їх.
Я також побачив, що американська військова присутність перетворилася на те, що самі солдати називають "ріжком морозива, який сам себе лиже" (систему, що дедалі більше існувала заради підтримання самої себе – iPress). Пам'ятаю, як один бувалий сержант морської піхоти сказав мені у величезній DFAC, тобто їдальні: "Єдине, що більшість цих хлопців тут робить, – перетворює їжу на лайно". Багато в чому головною місією військових стало просто утримувати й захищати колосальну логістичну інфраструктуру американської армії.

👇